Мертва зона полностью

— Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?

— Потім. Спершу покажіть, де були недокурки.

Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.

— Тут, — сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.

Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.

Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.

Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне — він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була…

(звичайна собі літня лава)

Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи «Боже, благослови Америку», «Зорі і смуги навіки» і («Не кривдь своїх маленьких друзів з перепончастими лапками… може, ця качечка теж має діточо-о-ок.…») чи бойову пісню касл-рокських «Пантер»? Зелене листя, легкий осінній серпанок, наче спомин про шурхітливе кукурудзяне листя та людей з вилами у м’якому присмерку. Глухе гупання великого барабана. Соковитий звук золотих труб і тромбонів. Шкільний оркестр в ошатній уніформі…

(може… ця качечка… теж має діточок…)

Сидять улітку добрі, щирі люди, слухають, плещуть у долоні, в руках у них програмки, намальовані й віддруковані в шкільній художній майстерні.

Але того ранку тут сидів убивця. Джонні відчував його.

На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому — мені хороше, так ніби він-я можу перескочити через дах світу і м’яко приземлитися на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із репертуару «Роллінг стоунз». Не можу вловити, але і цілком ясно, що все… все… що?

Чудово. Все чудово, навколо все сіре, ось-ось піде сніг, а я…

— Слизький, — пробурмотів Джонні. — Я слизький, і слизький, як в’юн.

Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.

— Що?

— Слизький, — повторив Джонні.

Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відступив назад. Погляд Джонні був холодний і якийсь наче нелюдський. Темна чуприна дибилася над смертельно-блідим обличчям, і вітер, що розвівав її, зі свистом летів далі, в чорне небо. А руки Джонні неначе зрослися з лавою.

— Я страшенно хитрий і слизький, як в’юн, — дуже виразно промовив він.

На губах його виникла переможна посмішка. Очі дивилися крізь Беннермена. І той повірив. Таке не можна зіграти чи навіяти собі самохіть. Та найжахливіше було те… те, що Джонні когось йому нагадував. Посмішкою… манерою говорити… Джонні Сміт зник, здавалося, від нього лишився тільки контур. І за тими утертими рисами виразно, хоч рукою торкайся, поставало інше обличчя. Обличчя вбивці.

Обличчя людини, яку він, Беннермен, знав.

— Ніколи мене не накриєте, я для вас надто слизький. — З уст Джонні вихопився самовпевнений, трохи зневажливий смішок. — Я щоразу його надягаю, і хай вони собі хоч дряпаються… хоч кусаються… нічого не залишиться… бо я слизький, як в’юн! — Голос його зірвався на переможний шалений вереск, що міг позмагатися з вітром, і Беннермен відступив ще на крок.

По тілу його перебіг дрож, живіт звело від страху.

Годі, подумки благав він. Годі вже. Ну будь ласка!

Джонні перехилився через лаву. Між пальцями в нього танув сніг, і з-під них капало.

Сніг. Тихий сніг, безмовний сніг…

(Вона защикнула мені там прищіпкою, щоб я знав, як це. Щоб відчув, як буває, коли підхопиш якусь болячку. Якусь хворобу від тих клятих блудяг, вони всі блудяги, і їх треба зупинити, атож, зупинити, зупинити їх, стоп, стоп… стоп… о боже, стоп-знак!)

Він знову мала дитина. Іде до школи крізь тихий, безмовний сніг. Аж ось із цієї мерехтливої білої запони виростає якийсь жахливий чоловік, жахливий чорний усміхнений чоловік з очима, блискучими, як десятицентовики, на руках у нього рукавички, і в одній руці він стискає червоний стоп-знак… Це він… він… він!!!

(ОЙ БОЖЕ, НІ… НІ, НЕ ДАВАЙ МЕНЕ ЙОМУ… ОЙ, МАМОЧКО… НЕ ДАВАЙ МЕНЕ-Е-Е…)

Джонні пронизливо закричав і повалився в сніг біля лави, притискаючи долоні до щік. Беннермен, смертельно переляканий, присів поруч нього. Репортери за огорожею заметушилися, загомоніли.

— Джонні! Отямтеся! Ви чуєте, Джонні?…

— Слизький, — пробелькотів Джонні.