А тепер візьмімо Фішера. Мого кандидата, принаймні формально. Це ж я організовував фінансування його кампаній, як і кампаній інших республіканських кандидатів у цій частині Нью-Гемпширу. Він уже такий старожил Капітолійського пагорба, що, мабуть, щиро вважає, ніби без його моральної підтримки розколеться склепіння Капітолію. У нього в голові за все його життя не зродилося жодної оригінальної ідеї, він ніколи не пішов супроти партійної лінії. Його ім’я нічим не заплямоване, бо він надто дурний для якихось зловживань, хоч, певне, й він не вийде сухим із води у зв’язку з отим Корейгейтом[35]. У його промовах стільки ж запалу, скільки в каталозі сантехнічного обладнання. Простий люд усього цього, звісно, не знає, але часом він має чуття на такі речі. Сама думка про те, що Гаррісон Фішер робить бодай щось для своїх виборців, просто сміховинна.
— Звідси мораль: оберемо божевільного?
Четсворт поблажливо всміхнувся.
— Іноді такі божевільні зовсім непогано роблять своє діло. Згадайте-но Беллу Абцуг[36]. Під тими ідіотськими капелюшками ховається з біса розумна голова. Та хай навіть Стілсон і у Вашингтоні почне блазнювати, як у Ріджуеї, але ж він сяде в те крісло всього на два роки. В сімдесят восьмому його прокатають і посадять на його місце когось такого, хто збагне цю науку.
— Яку науку?
Четсворт підвівся.
— Не можна надто довго дурити людей. Отака наука. Адам Клейтон Паунелл[37] добре її засвоїв. І Агню з Ніксоном також. Дуже просто: не можна надто довго дурити людей. — Він позирнув на годинник. — Ходімо-но, Джонні, у великий дім та хильнімо по чарці. Мені й Шеллі скоро треба їхати, але по одній вихилити ми з вами встигнемо.
Джонні усміхнувся і встав.
— Гаразд, — мовив він. — Ви приперли мене до стіни.
В середині серпня Джонні зостався у садибі Четсвортів сам, коли не брати до уваги Нго Фата, що мав житло над гаражами. Господарі замкнули великий будинок і подалися на три тижні до Монреаля відпочити й розвіятись перед новим навчальним роком і осінньою гарячкою на підприємствах.
Роджер Четсворт залишив Джонні ключі від «мерседеса» своєї дружини, і Джонні вирушив до батька в Паунел, почуваючи себе справжнім можновладцем. Відносини батька з Чарлін Маккензі ввійшли у вирішальну стадію, і Герб уже не вдавав, ніби вчащає до неї тільки із безкорисливої турботи, щоб занедбаний будинок не завалився їй на голову. Навпаки, він так відверто упадав коло Чарлін, що Джонні стало трохи не по собі. Три дні він дивився на все те, а тоді сів у машину й повернувся до садиби Четсвортів, де взявся до читання й листування, і життя його потекло спокійно.
Одного дня він сидів посеред басейну в надувному плавучому кріслі, попивав холодний лимонад і читав літературно-критичний додаток до «Нью-Йорк таймс», коли на краю басейну з’явився Нго Фат, скинув сандалі й спустив ноги у воду.
— О-о-о-о, — мовив він. — Багато краще. — І всміхнувся до Джонні. — Тихо, так?
— Дуже тихо, — погодився Джонні, — А як справи на курсах, Нго?
— Дуже добрі справи, — сказав Нго. — У нас буде в суботу виїзд. Перший раз. Дуже цікаво. Весь наш клас їздить.
— Їде, — поправив його Джонні і усміхнувся, уявивши собі, як весь клас Нго Фата чманіє від ЛСД чи псилоцибіну.
— Пробачте, що? — чемно звів брови Нго Фат.
— Весь ваш клас
— А, так, дякую. Ми їдемо в Трімбулл на політичний мітинг. Ми всі думаємо, як нам щастить, що ми готуємо себе до американського громадянства в рік виборів. Це дуже повчально.
— Авжеж, аякже. Ну, а хто там виступатиме?
— Грег Стірс… — Нго затнувся й почав знов, дуже старанно вимовляючи слова: — Грег Стілсон, незалежний кандидат до палати представників.
— Чув про такого, — сказав Джонні, — А вам на курсах щось казали про нього, Нго?
— Так, ми трохи обговорювали цього чоловіка. Рік народження — тисяча дев’ятсот тридцять третій. Він був на різних роботах. Приїхав у Нью-Гемпшир у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Викладач нам сказав: він тепер живе тут досить довго, і його вже не вважають зайдом.
— Зайдою, — поправив Джонні.
Нго поглянув на нього з чемним подивом.
— Кажуть, не зайд, а зайда.
— А, дякую.
— А вам той Стілсон не здається трохи дивним?
— В Америці він може бути дивним, — сказав Нго. — У В’єтнамі таких було багато. Таких людей, які… — Він замислився, бовтаючи своїми маленькими, мов у жінки, ногами в голубувато-зеленкуватій воді басейну. Потім знову звів очі на Джонні. — Я не знаю, як сказати це по-англійському… У нашій країні є така гра… Усміхнений тигр. Давня гра, і всі її люблять, як у вас бейсбол. Там, розумієте, одна дитина одягається тигром. Накидає на себе шкуру. Ця дитина бігає і пританцьовує, а інші діти намагаються зловити її. Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра. Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.
Джонні занепокоєно дивився на Нго Фата.
А Нго здавався цілком спокійним, навіть усміхався:
— Тепер ми їдемо і побачимо самі. А потім у нас пікнік. Я сам печу два пироги. Думаю, буде добре.
— Має бути чудово.
