У середині жовтня, невдовзі після того, як Джералд Форд амністував відставного президента, Віра пройнялася впевненістю, що знов наближається кінець світу. Про її наміри Герб дізнався мало не в останню хвилину. Вона вже підготувала розпорядження переказати всі ті невеликі кошти, які вони надбали після нещастя із Джонні, Американському товариству Судного дня, подала папери на продаж будинку й домовилася з «Безкорисливою допомогою», що звідти протягом двох днів пришлють машину й вивезуть усі меблі. Усе це з’ясувалося випадково, коли Гербові подзвонили з агентства купівлі та продажу нерухомого майна й запитали, чи вільно можливому покупцеві приїхати в другій половині дня оглянути будинок.
І оце тоді Гербові вперше по-справжньому урвався терпець.
— Та що ти собі, в бога, думаєш?! — гримнув він, витягши з дружини й решту тієї неймовірної історії.
Вони були у вітальні. Герб щойно подзвонив у «Безкорисливу допомогу» й сказав, що ніякої машини не треба. Надворі сіявся монотонний сірий дощ.
— Не зловживай ім’ям Господнім, Герберте. Не…
— Цить! Цить! Обридло вже слухати твою маячню про того Господа.
Вірі аж дух забило з переляку.
А Герб рвучко пошкандибав до неї, грізно стукаючи ціпком по підлозі. Вона відсахнулась у кріслі й звела на нього отой свій страдницький погляд, і Герба, хай бог йому простить, охопило нестримне бажання добряче молоснути її ціпком по голові.
— Ти ще не настільки здуріла, аби не тямити, що робиш, — сказав він. — Це тебе не виправдовує. Ти капостила за моєю спиною, Віро. Ти…
— Я не капостила! Це неправда. Я нічого такого…
—
— Отче-наш-що-є-на-небі-хай-святиться-ім’я-твоє…
— Ти думаєш, що я божевільна! — закричала Віра, і обличчя її спотворила моторошна гримаса. Вона хрипко, здавлено заридала, оплакуючи свою цілковиту поразку й крах усіх надій.
— Ні, — відказав Герб, уже трохи спокійніше. — Ще ні. Але, мабуть, час уже нам, Віро, поговорити відверто й подивитися правді в лице. Я певен, ти таки збожеволієш, якщо не вилізеш із цього болота й не зважатимеш на реальні речі.
— Ось ти побачиш, — промовила вона крізь сльози. — Ти ще побачиш. Господь бог знає правду, але вичікує.
— Хай собі вичікує, але наших меблів він не дочекається, — похмуро кинув Герб. — І будьмо щодо цього однодушні.
— Надходить Судний день! — проголосила Віра. — Вже близько Апокаліпсис!
— Он як? Додай до цього п’ятнадцять центів — і купиш собі чашку кави, Віро.
За вікном суцільною запоною сіявся дощ. Того року Гербові сповнилося п’ятдесят два, Вірі — п’ятдесят один, а Сейрі Хезлітт — двадцять сім.
Джонні лежав у коматозному сні вже чотири роки.
Дитина народилася в ніч на Всіх святих. Перейми тривали дев’ять годин. Час від часу Сейрі давали подихати наркозом, і тоді були моменти, коли їй уявлялося, ніби вона в одній лікарні із Джонні, і вона раз у раз голосно кликала його на ім’я. Потім вона ледь пригадувала це і, певна річ, нічого не сказала Уолтові. А може, то їй просто наснилося, думала вона.
У неї народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Хезлітт. Через три дні Сейру з немовлям виписали додому, і після Дня подяки вона повернулася до вчителювання. На той час Уолт підшукав собі нібито непогане місце в одній з бангорських адвокатських контор, і вони вирішили: якщо все піде добре, Сейра покине працювати в школі у червні 1975 року. Та сама вона була не дуже певна, чи їй справді хочеться цього. Вона полюбила свою роботу.
Першого дня 1975 року двоє хлоп’ят з Отісфілда, штат Мен, Чарлі Нортон і Норм Лоусон, гралися в сніжки на задньому дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, Нормові — дев’ять. День видався хмарний і мрячний.
Відчуваючи, що їхній бій доходить кінця, — було вже майже час іти обідати, — Норм учинив напад на Чарлі й відкрив біглий вогонь. Пригинаючись і сміючись, Чарлі спершу задкував, а тоді повернув і пустився навтіки. Він перескочив через низьку кам’яну огорожу, що відділяла садибу Нортонів від лісу, й побіг униз стежкою до Стріммерового потічка. Норм ще встиг добряче заліпити йому по каптуру куртки.
Потім Чарлі зник з очей.
Норм перескочив через огорожу й став, видивляючись на засніжений ліс і слухаючи, як з беріз, сосен і ялин капотить тала вода.
— Вернися, курчатко! — гукнув Норм і заквоктав півнем.
