Його знов опосіло оте відчуття неспокою, сильніше, ніж будь-коли, і цього разу воно пов’язувалось із Сейрою. Але бажання бути з нею переважило, і він прийняв рішення. Він повернувся спиною до того темного кутка, а коли згодом поглянув туди через плече, перехід зник, і обіч стільця була тільки гладенька біла стіна кімнати, в якій він лежав. Трохи згодом він почав розуміти, що то за кімната, — ну звісно ж, то була палата в лікарні. А темний перехід лишився в пам’яті далеким, невиразним спогадом, хоча й ніколи не забувся зовсім. Та куди важливішим і нагальнішим було інше: те, що він — Джон Сміт, що в нього є дівчина, яку звуть Сейра Брекнелл, і що він попав у жахливу автомобільну катастрофу. Він здогадувався, як неймовірно йому пощастило, що він зостався живий, і лишалося тільки сподіватися, що руки-ноги та все інше в нього ціле й здорове. А лежить він, мабуть, у клівз-мілзькій міській лікарні чи, ще певніше, в Східному медичному центрі штату Мен. Самопочуття підказувало йому, що він тут уже не перший день. Мабуть, пролежав непритомний десь із тиждень або й півтора. Отож час уже повертатися до життя.
Було 17 травня 1975 року. Містера Старрета давно уже виписали додому з настановою щодня проходити дві милі пішки й уникати їжі, багатої на холестерин, яку він так полюбляв. Тепер у другому кінці палати лежав старий, що з останніх сил відбував п’ятнадцятий раунд двобою з чемпіоном у великій вазі — раковою пухлиною. Він саме спав після уколу морфію. До палати ніхто не заходив. Було чверть на четверту дня. Екран вимкненого телевізора тьмяно відсвічував зеленим.
— А ось і я, — хрипко промовив Джонні, ні до кого не звертаючись.
Його вразило, який кволий у нього голос. У палаті не було календаря, і він не міг знати, що пролежав непритомний чотири з половиною роки.
Хвилин через сорок з’явилася медсестра. Підійшла до старого на другому ліжку, замінила колбу на капельниці, тоді зникла за дверима туалетної і повернулася з голубим пластиковим глечиком. Долила води у квіти на столику старого. Там було з півдесятка букетів і кільканадцять листівок з побажаннями скоро одужати, що стояли розгорнуті на столику й підвіконні. Джонні спостерігав, як вона клопочеться коло старого, але поки що не хотів подавати голосу.
Сестра віднесла глечик на місце і підійшла до ліжка Джонні. «Зараз переверне мені подушки», — подумав він. На мить їхні погляди зустрілись, але вона й оком не змигнула. «Не знає, що я прокинувся. Певно, й раніше лежав з відкритими очима. Це їй ні про що не говорить».
Вона просунула руку йому під потилицю. Рука була холоднувата, приємна, і в цю мить Джонні дізнався, що сестра має трьох дітей і що найменший хлопчик минулого літа майже осліп на одне око. Нещасливий випадок під час святкового феєрверку на Четверте липня. Хлопчика звали Марк.
Вона трохи підняла голову Джонні, перевернула подушку й уклала його знов. І вже почала була відвертатися, обсмикуючи на стегнах нейлоновий халат, та раптом здивовано озирнулась. Мабуть, зрештою збагнула, що в очах пацієнта з’явилося щось нове. Щось таке, чого не було раніш.
Сестра роздумливо подивилася на нього й уже знов відверталась, коли він промовив:
— Добридень, Марі.
Вона остовпіла й рвучко зціпила зуби, аж Джонні почув, як вони клацнули. Рука її метнулася до грудей, туди, де висіло маленьке золоте розп’яття.
— О б-боже, — мовила вона. — Ви вже не спите. Отож-то я й подумала, що ви сьогодні якийсь не такий. А звідки ви знаєте, як мене звуть?
— Мабуть, чув уві сні. — Говорити було важко, страшенно важко.
Язик наче пересох і насилу ворушився в роті.
Вона кивнула головою.
— Останнім часом ви явно почали подавати ознаки життя. Ну, я піду до поста чергової сестри й викличу доктора Брауна чи доктора Вейзака. Їм буде приємно дізнатися, що ви прочнулися. — Та вона ще якусь хвилю постояла, дивлячись на нього з такою неприхованою цікавістю, що він аж зніяковів.
— Чи не виросло в мене третє око? — спитав він.
Сестра нервово засміялася:
— Ні… звісно, що ні. Пробачте.
Його погляд упав на підвіконня біля ліжка та присунутий до нього столик. На підвіконні стояла пожухла африканська фіалка й зображення Ісуса Христа — картинка з тих, які любила його мати: Христос мав на ній такий вигляд, наче ладен був кинутися в бій за команду «Нью-Йоркські янкі» або звершити ще якийсь подвиг на спортивній ниві. Але картинка була… пожовкла.
— Сестро! — гукнув він. — Сестро!
Вона обернулася вже з порога.
— А де мої листівки з побажаннями? — Йому зненацька перехопило подих. — Онде в нього є… а мені хіба ніхто не прислав?
