...Артем Кожедуб розтис вологі з хвилювання пальці і, побачивши, як вони зрадливо тремтять, знову зчепив у замок. Кабінет офіцера громади наповнився людьми. Усі чекали остаточного рішення. Артем аж прилип до спинки стільця і не підводив голови, щоб не бачити всіх отих людей, які мають його за грабіжника. А хіба він не грабіжник? Двоє його друзяк, схоже, нічим таким не переймалися. Певно, звикли тут бувати. Але як опинився тут він? Де був його розум, коли поперся вночі з тими дурнями?! Приспічило лізти в чужу хату... а чого ще ступив у сусідню кімнату – аби потрапити на очі тій дівчині?
Його мама трималася гідно, навіть пихато: пряма спина, підняте підборіддя, зверхній погляд. Дарма, що поліцейський встав і тепер хоч-не-хоч височів над нею – вона примудрилася і в цій ситуації бути на висоті. Недарма тато повторює, що відтворювати зневагу і грати на нервах – її основне покликання.
Мама Санька проти заслуженої артистки виглядала кумедно: верхня частина її чола, аж до сивуватого волосся, була білісінькою, а все лице засмагло до брунатного кольору. Зрозуміло – жінка майже ніколи не скидає хустинки, пораючись на городі. Вона спершу покрикувала на поліцейського, а потім почала ридма ридати, переходячи до голосіння. Артемові зробилося геть не по собі – йому здалося, що саме так плачуть над покійником, а від голосіння всіх проймає потойбічним холодом.
І лише дід (чи прадід?) Сашка, батьки якого вже кілька років не приїздили із заробітків, вислухавши звинувачення, повчально мовив:
– Нічого! У тюрмі станеш людиною. Он я ж став... в армії.
– Семене Петровичу, тюрма – не армія! – зауважив офіцер громади, та дід лише рукою махнув: мовляв, один біс!
– Гаразд, сідайте, красені, поряд, – втомленим голосом скомандував поліцейський. – І тихо щоб! Зараз запрошу Градових, то щоб ні звуку, ні писку! Ні від кого! –застережно поглянув на хлопців.
...Коли прочинилися двері, Артемові здалося, що навколо нього утворилася якась порожнеча і крізь неї, як крізь товщу води, долинали спотворені звуки. Перед очима попливли кола, і щоб розгледіти людей, від яких тепер залежала його доля, хлопцеві довелося швидко-швидко кліпати повіками та ще й втриматися на стільці, аби не зомліти й не гримнутися на підлогу. То вже зовсім ні до чого!
Подружня пара середнього віку стояла позаду дівчинки... Звичайної такої дівчинки-підлітка: темно-русе волосся, заплетене у дві коси, біло-зелена футболка, джинси, текстильки... Не красуня й не страховисько... Але вона сидить у колісному кріслі, ну, в інвалідському візку! І виглядає такою немічною, що й не зрушила б своїми руками колеса візка, якби її не підштовхнули...
Дівчина полохливо глипнула на присутніх, непевно хитнула головою, вітаючись до всіх одразу, але, не дочекавшись відповіді, опустила очі додолу.
– Ярино, подивися, будь ласка, на цих хлопців і скажи, кого з них ти пізнаєш, – чітко промовив дільничний.
Дівчинка подивилася на підозрюваних – темні вії затремтіли. Її погляд мимохіть ковзнув по обличчях Сашка і Санька і зупинився на Артемові. Це він! Його вона бачила вночі! Злодій!
Хлопець зрозумів – вона впізнала. Захотілося хоч крізь землю провалитися, аби не відчувати ганьби і приниження – тут, при всіх цих людях!
Але він дивився просто їй у вічі, стримуючись, щоб не відвести погляд, а зі скроні покотилася блискуча краплинка поту... Та не витримав, опустив голову, впершись підборіддям в груди.
– Я тут нікого не впізнаю, – ледве прошелестіли слова. – Було темно...
– Що? Ярино, ти не квапся, тебе ніхто не підганяє, придивися добре, – порадив поліціянт, і в його голосі вчувалася недовіра.
– Годі! – схопилася зі стільця заслужена артистка. – Вона сказала, що не впізнає! А ви тиснете на неї, щоб почути те, що вам хочеться.
– Тихо! – гримнув коп на пані Кожедуб. – Ти не помиляєшся, Ярино?
Дівчина кивнула головою і опустила очі.
– Все, відпускайте мою дитину! – отямилася Санькова мати. – Досить його маринувати по буцегарнях! Моду собі взяли... отаку моду... – і погрозливо трясонула в повітрі кулаком.
– Ага, роззувся та й побіжу! Відпустити! – огризнувся поліціянт. – Ваш Санько – Боже янголятко. Гляди – скоро крила виростуть! Те, що Ярина не впізнала, ще не все!
– Та звісно – не все! – підхопила Артемова мати. – Ви притягнете факти за вуха! А я й не здивуюся, що дівчина бачила мого сина – його фото часто публікують в газетах! Він чемпіон України з...
– А я кажу: вкрали – хай сидять! – подав бадьорий голос дід-прадід Сашка. – Нема чого панькатися зі злодюгами! Колись руку відрубували. Упіймали за крадіжку – відтяли руку, упіймали ще раз – відтяли другу. Безруким не накрадешся!
– Ви що – з глузду з'їхали? – вирячилася на діда пані Кожедуб. – То нехай вашому онукові й відрубують, коли вам так хочеться, а мого сина відпускайте додому. А не відпустите – викличу адвоката нашої родини, і ви, шановний, проклянете цей день, коли просто обізвалися до мого Артема.
