Вже не діти, але ще й не дорослі... Коли тобі вже не пасує ховатися в закуток, щоб виплакати страхи чи болі, але ще зовсім мало років, аби об’єктивно сприймати слова, події, вчинки... Тоді усі виверти долі здаються нездоланними, а люди — категорично — або друзями, або ворогами...Герої повісті “Метелики в крижаних панцирах” — сучасні підлітки в сучасному світі дорослих людей. Вони наважуються на рішучість, на визначення власної життєвої осі та сподіваються на допомогу. У чіпких лещатах комплексів і невпевненості вони схожі на барвистокрилих метеликів, скованих кригою сумніву та непорозуміння. Бо коли тобі тринадцять-чотирнадцять, світ поділений навпіл лиш на біле й чорне, заборони дорослих — зайві, швидкоплинне життя не варте нічого, а перше кохання — варте усього. І як здолати всі ці пороги, коли ти — в колісному кріслі, коли кожна перешкода видається вищою за Говерлу?..
Дощ за вікном періщив так, ніби в небі прорвало міський водогін. Важкі рясні краплі стукотіли по бляшаному підвіконню, і здавалося, що то не дощ, а невидимий барабанщик серед глупої ночі вистукує тривожний дріб, як то буває перед небезпечним трюком циркових чи вуличних акторів. Проте навіть крізь це нахабне стукотіння Ярина почула, як щось зашурхотіло в сусідній кімнаті. А потім – стишені кроки, зраджені скрипінням старої підлоги... І хтось пошепки перемовився кількома словами. Та звуки дощової ночі наповнили собою цілий світ і темну кімнату дівчини.
"Може, здалося спросоння?" – подумала вона. Потяглася рукою до нічника, що стояв біля ліжка.
Але в сусідній кімнаті вже яскраво спалахнула люстра.
– Втікаймо! – гукнув хтось, вже не криючись.
Від важкого гупання ніг ніби здригнувся весь будинок. Дзенькнуло розбите скло – втікали через вікно. Щось грузько гепнуло знадвору під стіною і розчинилося в нічній зливі.
Все відбулося так швидко – Ярина лише встигла, зойкнувши, вхопити у груди повітря... а видихнути вже не змогла. У смужці світла – всього в кількох кроках від її ліжка закляк переляканий хлопець. Мокрий, як хлющ, заскочений на гарячому, він безпорадно витріщився на неї, ніби побачив не дівчину, а дядька з автоматом.
А ось і дядько!
У штанях, натягнутих нашвидку, з голим торсом, дядько Павло загрозливо тримав у правиці кухонний молоток для відбивання м'яса.
Побачивши ошалілого чоловіка, хлопець заскочив у сусідню кімнату, а з неї плигнув через нешироке підвіконня у розкислу грядку...
– Ти ціла?
Дядько Павло хотів було кинутися навздогін, але спинився, оцінивши мізерні шанси наздогнати злодюжок серед ночі у незнайомому селищі.
– Так, нарешті видихнула Ярина. – А хто це був?
– Дідько їх знає! Шпана місцева. Треба подивитися, чи нічого не вкрали.
– Ой-ой! – це вже тітка Наталя зазирнула до кімнати. – А я так міцно заснула, навіть нічогісінько не втямила. Чого, думаю, Павлусь схопився, мов на пожежу? Ти нічого не чула?
Дівчинка непевно кивнула головою – чула – не чула... Раптові дрижаки пройняли її до самих кінчиків пальців: може, від пережитого страху, може, від вологого холоду, що проникав у дім крізь розбите вікно.
– А трясця твоїй... – вилаявся крізь зуби дядько Павло. – Гроші, негідники, поцупили! Всю готівку! Голо-пусто...
Розлючений, він широкими кроками влетів до невеличкої кімнати, одразу заповнивши собою весь простір – аж тісно стало. Тітка й племінниця вражено завмерли на ліжку. Усвідомлення, що їх пограбували ось так нахабно, коли вони всі були в домі, якось не вкладалося в голові.
– Що ж тепер буде? – невпевнено спиталася тітка Наталя.
– Нічого не буде, – буркнув дядько. – Жити тепер немає на що... От лихо!
– Може, якось... – тітчин голос затремтів.
– Та не "якось", Наталю! – роздратовано кинув чоловік. – Обдерли нас, як липку! Шукай вітра в полі! Навколо ж самі чужі! Кого запідозриш, як і сусідів не знаєш! Та й приїжджих вистачає... Зажди-но, – отямився він. — Ярина одного таки роздивилася. Упізнає!
-----------------------------------------------------------------
– Знайдемо! – напустив на себе поважності спітнілий офіцер громади. – У райвідділок доповімо. Типовий випадок. Загалом, можна сказати, дурниця...
– Наші гроші – дурниця? – невдоволено підняв брову дядько Павло. – Злодії серед ночі залізли в дім – а вам дурниця?
– Павлусю, – м'яко вгамовувала його тітка, багатозначно позираючи.
– Гм, – вовтузився на стільці дядько. – Hy-ну...
– А кого бачила ваша племінниця? – капітан подивився на Ярину. – Кажи!
– Я не впевнена... – почала дівчина. – Мені здається, це був хлопець. Тобто – не дорослий. Але я не встигла добре розгледіти. Темно ж...
– Погано, – голосно зітхнув поліцейський. – Та що вдієш? Доведеться викликати на очну ставку Стовпню.
– Але ж це може бути небезпечно! – сполошилася тітка Наталя. – Ви ж казали, що він вийшов з ув'язнення! А від такого вашого... тільки кривди й чекай! Яринка ж... ви самі бачите...
– Стовпня – не наш, – суворо мовив офіцер громади. – Очна ставка відбуватиметься в присутності представника правоохоронних органів – мене. І вашій племінниці нічого не загрожуватиме.
– То ви так кажете! – аж махнула на нього рукою тітка Наталя. – А він наступної ночі вже з ножем до нас залізе!..
– Ви б менше дивились фільмів про бандитів! – гмикнув поліціянт.
– До чого тут фільми? Нас насправді вночі пограбували!
– Ось що, шановні Градові! – зупинив суперечку офіцер громади. – Я ще попитаюся сусідів – може, хтось щось бачив чи чув. Нікуди злодій не сховається: селище маленьке, всі одне одного знають... Як то кажуть – мов на долоні. Не панікуйте!
Поліцейський рішуче зібрав папери, склав їх до папки і підвівся з-за столу.