Надійно збережені спершу в «товстих збірниках попів», апокрифічні твори спустилися потім, з розвитком освіченості, в маси неосвіченої більшості, в народ, і в безодні народних книг, зшитків, лубочних картин «відлученим» книгам і донині належить найпомітніше місце — у них лише інші читачі стали10. Вся сила симпатії, яка вабила й вабить народ до цих творів, пояснюється головним чином тим, що багато «відлучених» книг трималися тими ж стародавніми переказами індоєвропейської сім’ї народів, виявом яких була усна словесність народу, так що, точно кажучи, не «відлучена» література поселила й розвивала «двовірство» в руському народі, а навпаки — сама вона живилася й підтримувалася цим «двовірством». Нові християнські уявлення прищеплювались у руському народі дуже важко, поволі; століттями спроквола перероблювались у народному світогляді, щільно переплітаючись з усією силою колишніх, язичницьких поглядів. Нова споруда зводилась на руїнах старої — і до того ж наполовину зі старого матеріалу. Історичний хід народного світогляду, історія духу, переконань, звичаїв народу саме тим відзначається, що тут минуле перебуває в найщільнішому зв’язку із сучасним, у найповнішій взаємодії. Відмітна риса історії народних поглядів і вірувань — глибока консервативність. Давні погляди й вірування, давні повір’я та обряди, давні звичаї, як засвідчує повсюдний досвід, народ зберігає дуже й дуже довго. Він зберігає їх навіть і тоді, коли вже зовсім не розуміє. Давні вірування довго не помирають; вони зливаються з новими віруваннями, спочатку вподібнюючи їх до себе, а згодом видозмінюються самі. Якщо подивимося, як християнство прищепилося до того чи іншого народу, то побачимо, що в різних народів воно має різний характер. Причина такого явища полягає у відмінності колишніх поглядів, зумовлюваній історичним життям народу та його національними особливостями. Народ — це той же організм, що має свої органічні закони, свої розпізнавальні риси, — одне слово, те, що зветься народністю. В його житті трапляються запозичення від інших народів, засвоєння чужого. Але це чуже запозичується не всуціль, не безумовно. Народний організм убирає в себе лише те, що йому властиве, і в міру засвоювання чужого перетворює його на свою власну кров і плоть. Запозичене засвоюється на народний лад, стає своїм, втрачаючи багато колишніх властивостей і набуваючи нових — народних рис. З прийняттям християнства народу довелося порвати з усім минулим, як «диявольським», як «служінням сатані». Такий різкий переворот, такий докорінний злам духовний не могли, звичайно, здійснитись ураз або принаймні більш чи менш скоро. Звідси — «двовірство» і гарячі симпатії народні до апокрифічних творів як сполучної ланки між новим, християнським, і старим, язичницьким, що коренилось у стародавніх переказах індоєвропейської сім’ї народів.
Маса народна для того, щоб зріднитися з новим світом християнських ідей та переказів, мусила звести їх до рівня свого дитинно-наївного розуміння і звичного способу уявлення. То ж на ґрунті почасти давньоязичницьких, почасти християнських переказів та апокрифічних сказань виникає в середовищі щедро обдарованого щирою поетичною творчістю українського народу великий цикл легенд, що обіймають змістом усі сторони нехитрого життя його, най-нагальніші питання і розмаїті запити.
