Микола Джеря полностью

Широкою до­ли­ною мiж дво­ма ряд­ка­ми роз­ло­жис­тих гiр ти­хо те­че по Ва­силькiв­щи­нi не­ве­лич­ка рiч­ка Рас­та­ви­ця. Се­ред до­лин зе­ле­нi­ють роз­кiш­нi гус­тi та ви­со­кi вер­би, там нi­би по­то­ну­ло в вер­бах се­ло Вер­бiв­ка. Мiж вер­ба­ми ду­же ви­раз­но й яс­но бли­щить про­ти сон­ця бi­ла церк­ва з трьома ба­ня­ми, а ко­ло неї не­ве­лич­ка дзвi­ни­ця не­на­че зап­лу­та­лась в зе­ле­но­му гiл­лi ста­рих груш. По­де­ку­ди з-по­мiж верб та сад­кiв ви­ри­на­ють бi­лi ха­ти та чор­нi­ють пок­рiв­лi ви­со­ких клунь.

По обид­ва бе­ре­ги Рас­та­ви­цi че­рез усю Вер­бiв­ку сте­ля­ть­ся су­куп­нi го­ро­ди та ле­ва­ди, не од­го­род­же­нi ти­на­ми. Один го­род од­дi­ляється од дру­го­го тiльки ряд­ком верб або ме­жа­ми. По­над са­мим бе­ре­гом в'ється в тра­вi стеж­ка че­рез усе се­ло. Пi­деш тiєю стеж­кою, гля­неш кру­гом се­бе, i скрiзь ба­чиш зе­ле­не-зе­ле­не мо­ре верб, сад­кiв, ко­но­пель, со­няш­ни­кiв, ку­ку­руд­зи та гус­тої осо­ки.

От сте­ляться роз­ло­жис­тi, як ска­терть, зе­ле­нi ле­ва­ди. Гус­та, як ру­но, тра­ва й дрiб­ненька, то­нi­сiнька осо­ка до­хо­дить до са­мої во­ди. По­де­ку­ди по жов­то-зе­ле­нiй ска­тер­тi роз­ки­да­нi тем­но-зе­ле­нi ку­щi вер­бо­ло­зу, то круг­ленькi, на­че м'ячи­ки, то гост­ро­вер­хi, не­на­че то­польки. Мiж м'яки­ми зе­ле­ни­ми, нi­би ок­са­ми­то­ви­ми, бе­ре­га­ми в'ється га­дю­кою Рас­та­ви­ця, не­на­че пе­ред­раж­нює здо­ро­вi рiч­ки, як ча­сом ма­ленькi дi­ти пе­ред­раж­ню­ють стар­ших. А там да­лi во­на по­ви­лась мiж ви­со­ки­ми вер­ба­ми та ло­за­ми, що обс­ту­пи­ли її стi­ною з обох бо­кiв. От вер­би одс­ту­пи­лись од бе­ре­га i роз­си­па­лись ку­па­ми на зе­ле­нiй тра­вi. Скрiзь по обид­ва бо­ки Рас­та­ви­цi на по­ка­тi сте­ляться чу­до­вi го­ро­ди, жов­тi­ють ти­ся­чi со­няш­ни­кiв, що нi­би пос­пи­на­лись та заг­ля­да­ють по­верх ба­дил­ля ку­ку­руд­зи на рiч­ку; там да­лi на­бiг­ли над рiч­ку ви­со­кi ко­ноп­лi i за­ли­ли бе­рег своїм гост­рим важ­ким ду­хом. В од­но­му мiс­цi роз­рос­лись чи­ма­лi виш­ни­ки, а да­лi од бе­ре­га, ко­ло са­мих хат, рос­туть ди­кi гру­шi та яб­лу­нi, роз­ки­дав­ши своє ши­ро­ке гiл­ля по­над со­няш­ни­ка­ми; а он­деч­ки се­ред од­но­го го­ро­да вгнiз­ди­лась през­до­ро­ва, ста­ра, ши­ро­ка та гiл­ляс­та ди­ка гру­ша, розк­ла­ла своє гiл­ля тро­хи не при зем­лi на бу­ря­ки та кар­топ­лю. Со­няш­ни­ки зап­лу­та­лись своїми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в гiл­лi.

Серед се­ла Рас­та­ви­ця вхо­дить в ши­ро­кий ста­вок. Кру­гом став­ка знов осо­ко­ри та вер­би: то сто­ять рiв­ною стi­ною, то зби­лись нi­би в през­до­ро­вий круг­лий стовп, то пiш­ли бе­ре­гом, на­че ви­рi­за­ною звер­ху в зуб­чи­ки обор­кою. На ста­ву нi­би пла­ває ма­ленький ост­рi­вець з ви­со­ки­ми ста­ри­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. На греб­лi знов у два ряд­ки ви­див­ля­ються в во­дi ду­же ста­рi, товс­тi, дуп­ли­нас­тi вер­би, вкри­ва­ючи гiл­лям здо­ро­вий панський пи­тель. Ниж­че од став­ка Рас­та­ви­ця знов по­ви­ла­ся мiж зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми та вер­ба­ми, а да­лi схо­ва­лась в ду­бо­вий лiс та й утек­ла в Рось.

Усi ву­ли­цi в Вер­бiв­цi нi­би зу­мис­не об­сад­же­нi ви­со­ки­ми вер­ба­ми: то по­рос­ли вер­бо­вi кiл­ки ти­нiв. Усе се­ло на­че в роз­кiш­них але­ях. Як заллє Вер­бiв­ку лiтнє пал­ке сон­це, як за­сип­ле її звер­ху зо­ло­том та срiб­лом со­няч­не ма­ре­во, то вся ку­че­ря­ва до­ли­на здається за­ли­тою буй­ни­ми зе­ле­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, що десь на­бiг­ли з мо­ря, й за­ли­ли, й за­то­пи­ли до­ли­ну, й скам'янi­ли, пiд­няв­шись ви­со­ко вго­ру. Ди­виш­ся й не на­ди­виш­ся, ди­шеш й не на­ди­шеш­ся тим чис­тим га­ря­чим та па­ху­чим по­вiт­рям.

В кiн­цi се­ла, ко­ло са­мої Рас­та­ви­цi, сто­яла ха­та ста­ро­го Пет­ра Дже­рi. Не­ве­лич­ка ха­та на­си­лу свi­ти­лась бi­ли­ми стi­на­ми че­рез гус­тий ря­док верб. Ко­ло ха­ти рiс не­ве­ли­кий ста­рий са­до­чок. Вер­бо­вий час­то­кiл до са­мо­го бе­ре­га прий­няв­ся й пус­тив од се­бе ши­ро­ке гiл­ля; вер­бо­вi кiл­ки, ко­лись гус­то пов­ти­ка­нi в зем­лю, ста­ли ви­со­ки­ми вер­ба­ми. На­вiть вер­бо­ва ко­ша­ра й вер­бо­вий хлiв вже прий­ня­лись на вог­кiй зем­лi й бу­ли на­по­го­то­вi роз­рос­тись гiл­ля­ка­ми.

Була не­дi­ля. Сон­це ско­ти­лось на за­хiд. По­чи­на­ло ве­чо­рiть. За Дже­ри­ною ха­тою, пiд ста­рою гру­шею, на зе­ле­нiй тра­вi спав мо­ло­дий па­ру­бок, пiдк­лав­ши пiд го­ло­ву бi­лу сви­ту. Чор­на сму­ше­ва шап­ка ско­ти­лась з го­ло­ви на тра­ву. Па­ру­бок пiдк­лав од­ну ру­ку пiд го­ло­ву, а дру­гу од­ки­нув на тра­ву. Чор­не во­лос­ся на го­ло­вi, чор­нi рiв­нi бро­ви ду­же ви­раз­но бли­ща­ли на бi­лiй сви­тi. За­па­ле­не ли­це бу­ло гар­не, але ду­же мо­ло­де. Чер­во­ний по­яс об­ви­вавсь, на­че га­дю­ка, кру­гом тон­ко­го ста­ну. То був Дже­рин син Ми­ко­ла. Га­ря­че сон­це заг­ля­ну­ло пiд гру­шу, об­си­па­ло вог­нем бi­лу со­роч­ку, чор­ня­ве ли­це. Ми­ко­ла по­чу­тив, як сон­це при­пек­ло в що­ку, пе­ре­ки­нув­ся на бiк, луп­нув очи­ма i знов їх зап­лю­щив.