Микола Джеря полностью

В неї ру­ки тру­си­лись; во­на лед­ве на­ла­па­ла ко­ло сi­неш­нiх две­рей за­сов, од­су­ну­ла йо­го й од­хи­ли­ла две­рi. Две­рi ти­хо рип­ну­ли.

- Хто там? - зак­ри­ча­ла спро­сон­ня Ка­ву­ни­ха та й знов зах­роп­ла на всю ха­ту.

Нимидора як сто­яла, так i скам'янi­ла. Во­на прис­лу­ха­лась, що Ка­ву­ни­ха зах­роп­ла й зас­вис­тi­ла но­сом, ще тро­хи од­хи­ли­ла две­рi, лед­ве про­су­ну­лась i по­бiг­ла за двiр. Там її ждав Ми­ко­ла. Во­на з роз­го­ну натк­ну­лась на йо­го й сти­ха крик­ну­ла.

- Спить Ка­ву­ни­ха? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Спить, аж но­сом свис­тить, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра. I во­ни обоє пiш­ли на ву­ли­цю, де вис­пi­ву­ва­ли дiв­ча­та. Те­пер Ни­ми­­до­рi зда­лось, що во­на пурх­ну­ла на який­сь ши­ро­кий без краю степ, в синє не­бо i ле­тить на во­лi, i са­ма не знає ку­ди. їй так ста­ло лег­ко, гар­но, на­че во­на вдру­ге на свiт на­ро­ди­лась, на­че її рiд­на ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни й при­нес­ла для неї з то­го свi­ту но­ве щас­тя.

Довго спi­ва­ли дiв­ча­та й хлоп­цi. Ни­ми­до­ра поп­ро­ща­лась з Ми­ко­лою, по­вер­ну­ла до Ка­ву­нiв, i знов на­че пе­ред нею ста­ло пек­ло, ку­ди їй тре­ба бу­ло вер­таться.

Прийшла во­на до ха­ти, хо­тi­ла од­чи­нить две­рi, - две­рi не од­чи­ня­лись: Ка­ву­ни­ха про­ки­ну­лась, вий­шла над­вiр, до­га­да­лась, що Ни­ми­до­ра на ву­ли­цi, i за­су­ну­ла две­рi за­со­вом.

Нимидора сi­ла на призьбi й зап­ла­ка­ла, по­тiм по­ду­ма­ла, вста­ла й пiш­ла на при­чi­лок. Там був прис­тав­ле­ний на го­ри­ще товс­тий дрю­чок, по кот­ро­му ку­ри ла­зи­ли на сi­да­ло. Ни­ми­до­ра, об­пи­ра­ючись об стi­ну ру­ка­ми, по­лiз­ла на го­ри­ще по дрюч­ку. Дрю­чок зiг­нув­ся й тро­хи не пе­ре­ло­мивсь. Лег­ко й пруд­ко, як та ко­за, во­на вхо­пи­лась за кi­нець сво­ло­ка, вис­ко­чи­ла на сво­лок i крадько­ма по­лiз­ла на го­ри­ще. Од­на кур­ка крик­ну­ла спро­сон­ня. Ни­ми­до­ра спус­ти­ла но­гу на дра­би­ну й на­ла­па­ла но­гою ку­пу ко­лю­чок. Ка­ву­ни­ха об­вi­ша­ла всi щаб­лi ко­люч­ка­ми. Ни­ми­до­ра по­ко­ло­ла со­бi ру­ки й но­ги i по­ча­ла злi­зать в сi­ни по две­рях. Во­на ста­ла ве­ли­ки­ми пальця­ми на вер­шок две­рей, на­ла­па­ла но­гою кля­м­­ку, ле­ге­сенько ско­чи­ла на зем­лю, вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­в­ку й зас­ну­ла, на­вiть не дрi­мав­ши.

В не­дi­лю вдос­вi­та Ка­вун встав, вий­шов в сi­ни, гля­нув дра­­би­ну, обк­вiт­ча­ну ко­люч­ка­ми, й крик­нув на всi сi­ни, аж Ка­ву­ни­ха i Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лись.

- На бi­со­во­го батька ти оце зак­вiт­ча­ла ко­люч­ка­ми дра­би­ну, не­на­че мо­ло­ду до вiн­ця! - гук­нув вiн до жiн­ки.

- Чого це ти роз­но­сив­ся з чор­та­ми до служ­би? Пе­рех­рес­ти лиш пер­ше ло­ба. Хi­ба не чуєш, що до церк­ви дзво­нять, - обiз­ва­лась з ха­ти Ка­ву­ни­ха.

Нимидора вхо­пи­ла ку­холь з во­дою та шви­денько да­ла дра­ла над­вiр уми­ва­тись.

- На те зак­вiт­ча­ла дра­би­ну, щоб твоя най­мич­ка не бi­га­ла до хлоп­цiв на ву­ли­цю! - про­мо­ви­ла Ка­ву­ни­ха.

- А хоч би й по­бiг­ла на ву­ли­цю! Аби дi­ло ро­би­ла! Хi­ба ж ти дiв­кою не бi­га­ла на ву­ли­цю?

- А не бi­га­ла.

- Авже! Не бi­га­ла. Як той чорт, пли­га­ла че­рез ти­ни та че­рез пе­ре­ла­зи.

- Я бу­ла ха­зяй­ська доч­ка, а Ни­ми­до­ра най­мич­ка. Ко­ли най­ня­ла­ся, то не­хай дер­житься ха­ти, а то яка з неї бу­де ро­бо­та вдень? Ку­ня­ти­ме над ро­бо­тою цi­лий день.

- Чи вже ж ти оце вно­чi бi­га­ла з зас­ту­пом за ко­люч­ка­ми?

- А хоч би й бi­га­ла, що то­бi до то­го? Чо­го це ти все ос­ту­паєшся за неї, на­че во­на твоя жiн­ка? Я по­на­би­ваю на щаб­лях го­лок та шпильок, не то що ко­лю­чок на­вi­шаю.

Кавун за­мовк, Ка­ву­ни­ха зцi­пи­ла зу­би та все ско­са пог­ля­да­ла на Ни­ми­до­ру, не го­во­ря­чи до неї й сло­ва.

- Не мож­на ме­нi до те­бе на ву­ли­цю ви­хо­дить, - ка­за­ла Ни­­ми­до­ра Ми­ко­лi в не­дi­лю вве­че­рi.

- Буду слать до те­бе ста­рос­тiв, ко­ли так; од­на­че батько й ма­ти хо­чуть цiєї осе­нi ме­не оже­ни­ти.

Нимидора по­чер­во­нi­ла й тро­хи не зом­лi­ла. Во­на по­ча­ла го­ту­вать руш­ни­ки й одк­ла­да зай­вi гро­шi на скри­ню.

Настала осiнь. Пан опо­вiс­тив, щоб ве­сiл­ля справ­ля­ли на се­лi за­ра­зом в од­ну не­дi­лю, а хто опiз­ниться, то бу­де спра­в­­лять дру­гий раз, че­рез мi­сяць. Ста­рий Дже­ря й Дже­ри­ха знов по­ча­ли вго­во­рю­вать си­на же­ни­тись цiєї осе­нi й слать ста­рос­тiв до ба­га­тир­ки Вар­ки.

- Не хо­чу я сва­тать Вар­ки, - ска­зав Ми­ко­ла, - бо маю со­бi дi­в­чи­ну на при­мi­тi.

- Кого ж ти, си­ну, маєш на при­мi­тi? - спи­та­ла ма­ти.

- Нимидору, Ка­ву­но­ву най­мич­ку.

- Яку це Ни­ми­до­ру? Во­на не вер­бiвська? - ска­зав батько.

- Вона, та­ту, з при­сiл­ка, си­ро­та, i вже дав­но слу­жить у Ка­ву­нiв.

- Як же ми бу­де­мо брать в свою ха­ту не­вiст­ку, ко­ли ми про неї нi­чо­го й не чу­ли? - аж крик­ну­ла Дже­ри­ха, бiд­ка­ю­чись. - Мо­же, во­на якась приб­лу­да, бур­лач­ка. Чи то ма­ло те­­пер веш­тається по са­хар­нях тих бур­лак?

Син по­чер­во­нiв i роз­сер­див­ся.

- Ви, ма­мо, мо­же, й не знаєте, а я її доб­ре знаю: кра­щої од неї дiв­чи­ни не­ма на всьому се­лi.