— Ви знаєте, — знову почав він, повернувшись до Речел, — що ваша матінка, маючи прекрасний характер, завжди бачила найкраще в людях, які оточували її і ніколи не бачила поганого. Вона призначила вашим опікуном свого швагра тому, що вірила йому і думала, що це сподобається її сестрі. Я ніколи не любив містера Еблуайта і умовив вашу матінку дозволити включити в духівницю пункт, за яким виконавцям її духівниці в деяких випадках дасться право радитися зі мною про призначення нового опікуна. Один з таких випадків стався сьогодні; я зараз саме в такому становищі, коли мені приємно покінчити з цими сухими деталями передачею доручення від моєї дружини. Чи не виявите ви честі місіс Брефф, ставши її гостем? Чи не погодитесь ви залишитись у моєму домі, поки ми, розсудливі люди, порадимось і вирішимо, що нам робити?
Після цих слів я встала й вирішила втрутитися. Містер Брефф зробив те, чого я боялась, коли він просив місіс Еблуайт прислати капелюшок і шаль для Речел.
Перш ніж я встигла сказати слово, Речел прийняла його пропозицію з найщирішою вдячністю. Коли б я дозволила укладеній в такий спосіб між ними угоді здійснитись, коли б Речел хоч раз переступила поріг дверей містера Бреффа, — тоді прощавай найкраща надія мого життя, надія, яка принесла мені загублену вівцю назад до кошари! Одна тільки думка про подібне нещастя вкрай розбила мене. Я викинула на вітер жалюгідні кайдани мирської скромності і з завзяттям, рішуче висловила свою думку.
— Стійте! — вигукнула я. — Зупиніться! Вислухайте мене, містере Брефф. Не ви їй рідня, а я. Отож я запрошую її, я благаю виконавців її духівниці призначити опікункою мене. Речел, мила Речел, я пропоную вам мою скромну домівку, їдьте у Лондон першим же поїздом, моя мила, і живіть зі мною!
Містер Брефф нічого не сказав. А Речел подивилась на мене з холодним подивом, якого навіть не приховувала.
— Ви дуже люб'язна, Друзілло, — відповіла вона. — Я сподіваюсь навідуватись до вас, коли мені доведеться приїхати в Лондон. Але я прийняла запрошення містера Бреффа і думаю, що буде значно краще, коли я залишусь тепер під наглядом містера Бреффа.
— О, не кажіть цього! — благала я. — Я не можу розлучитися з вами, Речел, ніяк не можу розлучитися з вами!
Я спробувала обійняти її, але вона відступила від мене. Моя палкість не передалася їй, а тільки налякала.
— Далебі, це зовсім непотрібний прояв хвилювання, — сказала вона. — Я не розумію його.
— Не більше, ніж я, — підтвердив містер Брефф.
Їхня черствість, їхня огидна мирська черствість обурила мене.
— О, Речел, Речел! — закричала я. — Невже ви ще не бачите, що я всім серцем прагну зробити з вас християнку? Невже внутрішній голос не говорить вам, що я стараюсь зробити для вас те, що я старалась зробити вашій милій матінці, аж поки смерть не вирвала її з моїх рук?
Речел ступила до мене на крок і вельми дивно подивилась на мене.
— Не розумію вашого натяку на мою матінку, — сказала вона. — Міс Клак, будь ласка, поясніть мені це.
Раніш ніж я змогла відповісти, підійшов містер Брефф і запропонував свою руку Речел, намагаючись вивести її з кімнати.
— Вам краще не продовжувати цієї розмови, моя мила, — сказав він, — а міс Клак краще не розповідати.
Коли б я була палицею чи каменюкою, таке втручання й тоді примусило б мене сказати правду. Я з обуренням відштовхнула містера Бреффа і урочисто, пристойною для подібного випадку мовою, розповіла їй погляди християнського вчення на те якою страшною бідою є смерть без покаяння.
Речел відсахнулась від мене, — я червонію, пишучи про це, — і скрикнула від жаху.
— Ходімо звідси! — сказала вона містерові Бреффу. — Ходімо геть звідси, ради бога, поки ця жінка не сказала ще чогось! О, подумайте про невинне, корисне і прекрасне життя моєї бідолашної матінки! Ви були на похороні, містере Брефф, ви бачили, як всі любили її, ви бачили, як бідняки плакали над її могилою, втративши свого найкращого друга. А ця негідна жінка стоїть тут і хоче викликати в мене сумнів, чи є моя матінка, що була ангелом на землі, ангелом на небесах! Та годі говорити про це! Ходімо! Мене вбиває сама лише думка, що я дихаю одним повітрям з нею! Жахливо навіть подумати, що ми перебуваємо в одній кімнаті з нею!
Глуха до будь-яких умовлянь, вона побігла до дверей.
У цю хвилину ввійшла її покоївка з капелюшком і шаллю. Вона накинула їх на себе абияк.
— Зберіть мої речі, — сказала міс Речел, — і доставте їх до містера Бреффа.
Я зробила спробу підійти до неї; я була вражена і засмучена, але, нічого й говорити, не була ображена. Я тільки хотіла їй сказати: «Дай бог, щоб ваше жорстоке серце пом'якшало! Я охоче прощаю вам!» Але вона опустила вуаль і, вирвавши з моїх рук кінчик своєї шалі, поквапно вибігла з кімнати, грюкнувши дверима перед самим моїм носом. Я витерпіла цю образу з властивою мені звичайною твердістю. Я пригадую це тепер із своїм звичайним терпінням, звикнувши ставити себе вище від будь-якої образи.
Містер Брефф, перед тим як вийти, сказав мені глузливе слівце.
— Краще було б вам не пояснювати, міс Клак, — сказав він, вклонився і вийшов.
