Він виявив себе таким розумним і ясномислячим (перше ніж пуститися в іноземну тарабарщину) і весь час до такої міри першенствував наді мною в цій справі, що я зовсім не був готовий до раптової зміни, коли він, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тільки згодом я дізнався від міс Речел, яка перша зробила це відкриття, що дивні зміни й переходи в поведінці містера Френкліна відбувались під впливом його іноземного виховання. В тому ж віці, коли ми всі ладні сприймати навколишній світ крізь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, і Френклін переїздив з країни до країни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього більшого впливу за інші. В результаті цього він повернувся з такою кількістю різних рис у своїй вдачі, які в тій чи іншій мірі суперечили одна одній, що здавалось, наче він проводив життя в постійній незгоді з самим собою. Містер Френклін міг бути й діловою людиною, і ледарем, з плутаниною в голові і ясним розумом, зразком рішучості й безпорадності в один і той же час. У ньому була і французька, й німецька, й італійська сторона характеру; а первісний, англійський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знівечений, але все-таки в мені залишилось і дещо моє». Міс Речел звичайно говорила, що італійська сторона брала верх у тому разі, коли він несподівано здавався і просив вас зі всією милою лагідністю зняти з нього відповідальність і перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що італійська сторона характеру взяла верх і тепер.
— Це вже ви самі повинні вирішити, сер, — сказав я, — що робити далі. В усякому разі, це справа не моя.
Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів, — у той час він був у такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.
— Я не хочу лякати тітку без причини, — промовив він, — але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?
Я сказав йому в двох словах:
— Почекав би.
— Готовий від щирого серця, — сказав містер Френклін. — А чи довго ж?
Я почав пояснювати свою думку.
— Наскільки розумію, сер, — сказав я, — хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п'яте травня, а день народження — двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні — залежно від обставин.
— Поки що прекрасно, Беттередж, — вигукнув містер Френклін. — Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?
— Те саме, що робив ваш батько, сер, — відповів я. — Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.
Фрізінголл — наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.
— Коли б я був на вашому місці, сер, — додав я, — то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.
Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.
— Беттередж, ви — справжнє золото, — сказав він. — Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.
Тут, дякувати богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам'ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!
Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це мені уві сні.
Поки я перебував у такому розгубленому стані, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рівновагу свої думки, мені на дорозі зустрілась донька моя Пенелопа (точнісінько так, як і її покійна мати колись на східцях) і відразу ж почала вимагати, щоб я розповів їй про все, що ми говорили з містером Френкліном. За даних обставин залишилось тільки одне — відразу ж притупити цікавість Пенелопи. Я відповів їй, що ми з містером Френкліном розмовляли про зовнішню політику й договорились до того, що обидва заснули на сонці. Спробуйте дати відповідь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас із делікатним запитанням — будьте певні, що, з природної жіночої ласкавості, вони поцілують вас і знову почнуть приставати при першій же нагоді.
