Біля автомату невелика черга: довгонога патлата вівця, з пофарбованим під рубін волоссям, за нею два типоші, запаковані в напівпанківський при-кид (одразу видно: струя на ту чи іншу тему в це містечко заповзає надто пізно), які без перестану труть між собою про останній рок-концерт у Києві, а останнім у черзі — схожий на сантехніка, дядько з обшарпаним дипломатом. Мантелепа, мабуть, триндить надто довго, бо напівпанки помітно нервують і час від часу роблять їй зауваження, щоб зав'язувала. Вона ображено фиркає, але за десяток-другий секунд кладе слухавку і йде геть. Два типоші, дорвавшись до телефону, також зависають надовго. Один із них, в якого товста і ніби вивернута на зовні нижня губа (через це його табло нагадує океанську глибоководну рибину), ламає Маріну, аби вона пішла з ними до Паші в гості, там будуть всі наші, я прошу тебе, даже Віталя возлє мєня тоже просіт. Дядько, схожий на сантехніка, нетерпляче дивиться по сторонам, витягує цигарку без фільтра й закурює. Через смердючий дим відступаю від нього на два метра. Напівпанки регочуть, мабуть, ця Маріна мила сучка. Дядько спересердя кидає недопалок і йде геть.
Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.
Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!
«Алло».
«Оля!»
«Алло! Хто це?»
«Оля…»
«Олег?»
«Тебе погано чути! Алло!»
«Олег! Я про тебе згадувала».
«Оля, я маю мало часу. Як ти?»
«Що ти кажеш?» — у слухавці тріскотить і її голос то віддаляється, то наближається. Признатися, мене це дратує.
«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»
«Може, мене кудись запросиш?»
«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»
Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.
Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.
Хіба це має значення?
Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.
Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.
Намагаюся читати Бакуніна, томик якого позичив на кілька днів в одного миршавого дурбелика в окулярах (серед типош мого курсу зараз тєма пішла — анархізм); зосереджуюся на тексті, але Танін язик щоразу руйнує мою увагу, швидко забуваю, що хвилину тому читав, дратуюся й перечитую сторінки знов. Від нестерпного запаху поволі паморо-читься голова, стає погано, хочу вийти на свіже повітря. Перерви чекаю, як спасіння. Таня, наче так і треба, й далі продовжує мене парити своїми дурнуватими балачками; вона ніби впадає в раж через те, що має такого люб'язного і водночас мовчазного слухача.
Мама дорогая, коли це скінчиться? Слава Богу, стара тумба лекторка робить нам зауваження і це змушує Таню заткнутися. Вона втухає, як слабкий язичок багаття, але по тупій мордяці бачу, що бажання триндіти її не покинуло. Ще кілька хвилин і буде перерва. Ще кілька клятих хвилин. Коли ж цей дебільний дзвоник?..
Кілька клятих, тягучих, повзучих, нестерпних хвилин!
Дивлюся у вікно: густе зелене листя закриває небо. Яке це дерево? Я ніколи не звертав уваги на вид дерев, які ростуть навколо нашого факультету.
Таня термосить мене за руку. Кидаю косий і недобрий погляд, вона, не звертаючи на мене увагу, з посмішкою на устах підсуває розкритий зошит, де на чистій сторінці нерівним почерком написано «що сьогодні робиш?».
Що я сьогодні роблю? — цікаве запитання. На абордаж вона йде по-серйозному, нічого не скажеш. Може її натягнути? — думаю про себе і пишу найперше, що приходить у голову: «сьогодні я собі не належу».
!!!
…я собі не належу — нормальна фішка! Таке ніколи не здогадаєшся придумати. Такі думки ніби звалюються з неба!
Пишу це під її запитанням.
