Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді»,[27] де благополучно секретарював п'ять літ під орудою С. В. Пилипенка.[28] Робилося добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.
Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.
Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.
Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.
З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.
Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.
Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.
Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.
Всі ці спостереження з власного досвіду.
Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості.[29] Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.
На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...
Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?
Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте»[30], до «Плугу»[31], до «ВУСПП»[32], до «Молодняка»[33], до «Марсу»[34], до «Неокласиків»[35], до «Бумерангу» (чи як він там зветься...).[36] До всіх ставлюся.
Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.
Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:
«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».
Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового[37] й Досвітнього[38].
Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!
Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ах!
А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!
І коли вони, — ні Хвильовий, ні Досвітній, — ніколи не говорять про літературу.
А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.
Я й їх люблю, тільки менше.
Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець[39] та Остромир[40].
Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківцїв, одещан, заньківчан...[41] Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, — у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовтобурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що бога нема.
Крім усього цього, я: член МОПРу[42], Авіохему[43], «Геть неписьменність»[44], товариства «Змичка»[45] і літературного клубу ім. Вас. Блакитного[46]. Жонатий.
Це все — для психології творчості!
Якось я запитав у свого сина:
— Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?
— Людиною буду!
Я й подумав:
