Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря.
— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали?
— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ.
— О, так. А що це таке, до речі?
Смерті почало набридати.
— ОЦЕ, — сказав він.
На мить — на одненьку мить — пан Кібл побачив його цілком чітко. І зблід майже до того ж відтінку, що й Смерть. Руки конвульсивно засмикалися. Серце збилося з ритму.
Смерть спостерігав за Кіблом помірно зацікавлено, а тоді витягнув з-під плаща клепсидру, підніс її до світла й уважно оглянув.
— ЗАСПОКОЙТЕСЯ, ВАМ ЩЕ ДОБРЯЧЕ ПОЖИТИ ЛИШИЛОСЯ.
— Т-т-т-т-т…
— МОЖУ НАВІТЬ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ТОЧНО, КОЛИ ХОЧЕТЕ.
Кібл, хапаючи ротом повітря, спромігся похитати головою.
— ПРИНЕСТИ ВАМ СКЛЯНКУ ВОДИ?
— Н-н-н-н-н…
Задзеленчав дзвоник при дверях. Кібл сидів завівши очі під лоба. Смерть вирішив, що завинив юнакові послугу. У людей є важливий для них звичай віддячувати, і нехтувати ним очевидно було би вкрай нечемно.
Смерть відсунув намистинчасту завісу, що відділяла кабінет від передпокою, й побачив огрядну жіночку, схожу на розлючений коровай, яка саме лупасила по конторці снулою рибиною.
— Щодо того кухарського місця при Академії! Ви казали, що то хороша робота, а насправді сказати страшно, що там коїться! Студенти ті кляті так знущаються! Вимагаю… Хочу, щоби ви… Я не…
Жіночка раптом затихла.
— Кгм, — сказала вона, та відчувалося, що сміливість її полишає. — Ви не Кібл, правда?
Смерть мовчки дивився на неї. Ще ніколи в житті він не бачив незадоволеного клієнта. Він розгубився. А тоді просто здався.
— ГЕТЬ ІДИ, О ЧОРНОРОТА ВІДЬМО, — промовив він.
Кухарка примружила й без того малі вічка.
— Це кого ти чорноротою назвав, га? — перепитала вона звинувачувально й знов ляснула рибою по конторці. — Ти тільки глянь! Це ще вчора була моя грілка, а на ранок — рибина! Що скажеш на це?
— НЕХАЙ УСІ ДЕМОНИ ПЕКЛА ТВОЮ ДУШУ ЖЕРТИМУТЬ, КОЛИ НЕ ЗАБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ НЕГАЙНО, — спробував зарадити ситуації Смерть.
— Про це нічого не знаю, але як бути з грілкою? Жінці, яка себе поважає, там не місце, вони хотіли…
— ЯКЩО ПООБІЦЯЄШ ПІТИ ГЕТЬ, — остаточно зневірився Смерть, — Я ТОБІ ЗАПЛАЧУ.
— Скільки? — запитала кухарка так швидко, що гримуча змія й блискавка могли б хіба по-чорному позаздрити.
Смерть витягнув з-під плаща мішечок і висипав з нього жменю потемнілих і позеленілих від часу монет на конторку. Кухарка недовірливо спостерігала за ним.
— А ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ ЦІЄЇ Ж МИТІ, — сказав Смерть, а потім додав, — ДОКИ СПУСТОШЛИВІ ВІТРИ ВІЧНОСТІ НЕ РОЗВІЯЛИ ТВІЙ СПОПЕЛІЛИЙ ТРУП.
— Я про все це чоловікові розповім, — лиховісно сказала кухарка й вийшла геть. У Смерті виникло відчуття, що жодна з його погроз не дорівнялася б за моторошністю до цієї.
Він покрокував назад у кабінет. Кібл, який досі сидів за столом геть розім’яклий, белькотнув, ніби його душили.
— То це було насправді! Гадав, ви мені в страшному сні наснилися!
— НА ТАКУ ЗАЯВУ Я МІГ БИ Й ОБРАЗИТИСЯ.
— То ви справді Смерть?
— ТАК.
— Чому ви одразу не сказали?
— ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ПРО ЦЕ ЗНАТИ НЕ ХОЧУТЬ.
Кібл порпався в паперах та істерично підхихикував:
— Хочете щось інше спробувати? Зубною феєю побути? Домовичком? Чугайстром?
— НЕ ПРИДУРЮЙТЕСЯ. ПРОСТО Я… ВІДЧУВАЮ, ЩО ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ.
Кібл ще трохи нервово пошурхотів паперами й знайшов потрібний. Маніакально регочучи, він тицьнув його Смерті в руки.
— ЦЕ СПРАВЖНЯ РОБОТА? ЛЮДЯМ ЗА ТАКЕ ПЛАТЯТЬ?
— Так, так, підіть поговоріть із ним, ви ідеальний пошукач. Тільки не зізнавайтеся, що від мене.
Хропунець ішов крізь ніч важким галопом, Диск килимом розгортався під його копитами. І Морт збагнув, що меч сягає далі, ніж він думав, мечем можна було дістати до самих зір, і він замахнувся ним, розтинаючи глибини космосу, і поцілив точно в серце жовтого карлика, який вибухнув надновою, і це тішило. Морт стояв у стременах і замахувався мечем над головою, і сміявся, спостерігаючи, як синій полум’яний слід лишав по собі іскристу чорноту.
Морт не спинявся. Він чимдуж замахнувся й розітнув небокрай, потрощив гори, осушив моря, спопелив до пенька ліси. Йому чулися голоси, короткі зойки родичів і друзів, і він роззирався у відчаї. Пилові бурі ходили спустошеною землею, і він прагнув послабити хват, відпустити руків’я, та меч обпікав його долоні крижаним холодом і затягував його у танець, котрому не було кінця, доки на світі не лишилося нічого живого.
І цей час настав, і Морт стояв сам над світом, і поряд був тільки Смерть, і Смерть сказав: «Добре попрацював, хлопче».
І Морт відповів: «МОРТЕ».
— Морте! Морте! Прокинься!
Морт поволі виплив на поверхню сну, мов труп на поверхню ставка. Він опирався, чіплявся за подушку й кошмарний сон, та хтось настирливо смикав його за вухо.
— М-м-м-м?
— Морте!
— Щ-щ-щ-щ?
— Морте, батько!
Морт розплющив очі й тупо витріщився на Ізабелл. А тоді його, мов мішком із вологим піском, прибило спогадами про минулий вечір.
Він звісив ноги з ліжка, досі огорнутий рештками сну.
