— Я проти тому, що Семен Федорович… злий… Він більше любить свиней і корів, аніж людей. То як же ми з ним будемо йти до комунізму?
— Це несерйозна заява,— відповів представник.— Ви маєте факти?
— Коляда головував у нашім колгоспі до укрупнення, і ми завжди були в боргу перед державою. План виконаємо, а насіння позичаємо… Врожаї мізерні, на трудодні грами і копійки. Навіть клубу для дітей не збудували, та що говорити…
— А ферми які у нас! — скипів Коляда.— Прошу припинити демагогію!
— Свині на вас не ображаються, в хоромах, але якщо будуть у нас і далі такі врожаї, то ми не прогодуємо ні свиней, ні корів.
Після тих зборів Коляда навіть не вітався з Ничипором, а коли організовували тракторну бригаду, все правління умовляло Семена Федоровича призначити на бригадира Снопа. Запросивши Ничипора до себе, Коляда сказав:
— Я хоч і злий, але роблю добро людям… Все правління було проти, а я настояв на своєму: приймайте бригаду…
Не минуло й години, а Марія вже була готова до зустрічі гостей. Зсунула два столи, заслала білими скатерками, розставила чарки, нарізала хліба, сала. У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику, стручки перцю і молода цибуля. Кілька пляшок, заткнуті кукурудзяними качанами, теж знайшли для себе місце. А в печі щось клекотіло й булькало, шкварчало й пострілювало.
— Піду-но я, Маріє, та запрошу до нас Дарину Гайворонову, хай прийде. І гроші віднесу, ті, що в Михея взяв… Син, Платон, з города прислав.
— Авжеж, запроси, якщо зможе прийти, бо хвора вона тяжко на серце. Отаке горе в людей,— журиться Марія,— позаторік Андрій помер… І дітей ще до пуття не довела…
Ничипір відчепив ордени і віддав дружині:
— Сховай у скриню.
— Та поноси ж хоч день, хай люди побачать, ...
!!! ПРОПУЩЕНІ СТОРІНКИ 31-34 !!!
... що чарка третє коло робить, а він мусить сидіти тут. Нарешті Горобець наважився:
— Семене Федоровичу, я б хотів, з вашого дозволу, піти…
— Куди? — Очі в зведенні.
— Та ви ж знаєте, Ничипір просив, у нього, значить, подія така…
— Так, так, будете гуляти, пити горілочку, а я за вас усіх працюватиму? А ви знаєте, шановний, що ми по молочку сіли? Ідіть, гуляйте, держава багата…
— Якщо треба, то я можу побути,— відступив Горобець.
— Ні, дякую, обійдусь, ідіть,— блукала єхидна посмішечка на губах Коляди.— До речі, зведення ви в район передали? Ще ні, ага. Так ось, передайте. О, я і забув, що ви поспішаєте. Я сам подзвоню… Ідіть. А трактор, той, що вчора став, відремонтували? Ідіть, ідіть.
Леонтієві Гнатовичу уже не хочеться нікуди йти. Може ж отак людина висотувати душу. Коляда встає з-за столу і міряє своїми величезними ногами комірчину. Мабуть, природа хотіла подарувати світові велетня і наділила його такими ногами, але потім передумала і на 158-му сантиметрі припинила ріст Семена Коляди, прирікши його носити взуття сорок п'ятого розміру.
— Прошу передати орденоносцю моє поздоровлення,— сказав, наче виплюнув слова, Коляда.— А якщо трактор простояв, то я з ним поговорю окремо. До побачення. Привіт дружині.
Леонтій Гнатович поздоровлення передав, а про трактора не став і згадувати. Поволі неприємна розмова з головою почала забуватись, і Горобець, підхоплений могутніми руками своєї дружини, безтурботно кружляв у танці, коли раптом двері відчинились і до хати зайшов Коляда.
Ничипір вийшов з-за столу:
— Гостем будете! Заходьте.
— Штрафну голові!
— До столу просимо!
затягнула Христина.
— Пийте, пийте, шановні товариші, а я до Ничипора Івановича.— Гість так і лишився на порозі,
— Що трапилось? — стривожився Сніп.
— Трактор стоїть. Другий день стоїть, товаришу бригадир. Ви тут п'єте, а він стоїть…
— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.
— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.
— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.
— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…
Голова вимушено посміхнувся:
— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.
— Та годі вам, сідайте до столу!
— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.
