— Успіх вирішує матеріальна зацікавленість! — проголосив він і знову кудись побіг.
Дівчата гризли карамель і запивали лимонадом.
— Ти вже звикла у нас? — підсіла до Наталки на підвіконня Світлана.
— Я все життя прожила в місті, Світлано…
— А я, здається, ніде не могла б жити, крім Сосонки…
— Людина до всього звикає. Вийдеш заміж, і завезуть тебе в Москву або на Сахалін… Чи не поїдеш? — засміялась Наталка.
— Я, мабуть, не вийду заміж,— здригнулись руді бровенята Світлани.
— Чого?
— Так,— прошептала.— Бо кращі за мене є…
— Ти що, ні з ким не дружиш?
— То один проведе додому, то другий, а серйозного нічого… Колись Кутень ходив, а потім біля Степки почав упадати. Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона… Хі-хі та хи-хи… Інколи на мене такий жаль нападе, що не хочеться й з хати виходити,— поскаржилась дівчина.
— І тобі ніхто не подобається?
— Подобається,— призналась Світлана.— Юхим Сніп… Тільки ти нікому не кажи, Наташко.
— А він знає?
— Ні. Він теж за Степкою сохне. Пісню про неї склав. А вона на нього й дивитись не хоче. Дурний Юхим…
— Я і не знала, що в неї залицяльників стільки. Подумаєш, красуня!
— Еге, ще й артисткою хотіла стати, на кіностудію їздила! Не бачили там таких! Якби я хлопцем була, то й не глянула б на неї,— запевняє Світлана і не дуже впевнено додає: — Бо краса не на лиці, а в серці…
— Звичайно,— поспішно погоджується Наталка. Світлані дуже приємно, що і Наталка думає так, як вона. А що б сказала ця жінка, якби знала все про Степку! Дівчина довго вагається, а потім все ж вирішує розказати.
— Ти гадаєш, що Степка за Кутня вийде? — починає здалеку.— Він уже раз сватався, то ледве в двері втрапив… Знаєш, на кого вона мітить?
— Ні,— тенькнуло серце в Наталки.
— На Платона. Їй-богу,— забожилась Світлана.— Тільки ж ти не кажи йому. Оце така Степка. Думає, якщо посиділа колись з Платоном вечір, то вже й причарувала…
— Хай чарує… Приходила якось,— пригадала Наталка.— Плаття модне, туфлі на шпильках, іде, мало не переломиться.
— М'яса в рот не бере, щоб не погладшати,— запевняє Світлана,— і хліба не їсть. На самій картоплі сидить. А в тебе, Наташко, все одно талія тонша… Я теж колись була, як лозинка.
— Хіба Платон часто зустрічався з нею? — думає про своє жінка.
— Може, колись провів з клубу… Тоді він ще хлопцем був. А тепер жонатий. То чого ж ти сім'ю розбиваєш? — звертається до невидимої суперниці Світлана.— А я, каже, його люблю… Ти бачила таку навіжену? Інша хоч би й полюбила, то мовчала…
— Любові не приховаєш, Світлано…
Наталка поверталась додому, сповнена якихось сумних передчуттів. Невже отак завжди між Платоном і нею стоятиме Степка зі своїм коханням? Рано чи пізно, Платон повинен буде вибрати. Як це принизливо чекати: виберуть тебе чи іншу… Жінка прискорює ходу, їй хочеться швидше прийти до хати і розповісти чоловікові про все, що вона передумала.
Васько, побачивши Наталку, гукнув:
— Платоне, прийшла!
Гайворон вибіг з садка і кинув під ноги Наталці фуфайку:
— О, світло очей моїх, де ти ходиш? Ми з Васьком, щоб не вмерти з голоду, наварили галушок і просимо тебе до столу!
Від такої зустрічі, від Платонової усмішки в Наталки пропала злість. Вона розповіла, як прийшли Олег зі Світланою і забрали її, як Динька частував дівчат цукерками та лимонадом.
— Він жартує з вогнем! Я викличу Диньку на дуель, або Васько підстрелить його з рогатки,— пообіцяв Платон.— Як галушки?
— Зроду таких не їла. Ви, хлопчики, молодці!
Після вечері Платон зібрався на роботу, Наталка провела його через городи на леваду. Навкруги не було ні душі, тільки бовваніли у сутінках копиці сіна, наче куполи казкових соборів, що виростали з землі.
— Ти стомилась сьогодні, Наташко?
— Ні… Я зраділа, коли прийшов Олег і забрав мене…
— Я тебе нікому не віддам, нікому.— Платон говорив так, ніби їм справді загрожувала розлука.
— Любиш? Розкажи, як ти мене любиш.
— Я не вмію говорити про любов, Наташко, але інколи думаю, що не міг би жити без тебе.
— Інколи?
— Так. Тоді, коли я бачу твої сумні очі… Я все розумію, Наташко, знаю, як тобі тяжко просиджувати самій днями й ночами… І, може, ти проклинаєш оцю Сосонку.— Гайворон покусує стебельце полину.
— Не говори так, Платоне. Я ж сама приїхала…
Наталка поклала голову на його плече і легко ступала по скошеній траві. Платон був поруч, її Платон. Чому ж вона мусить думати про якусь Степку? Хай вона кричить на весь світ про свою любов, хай хизується своєю красою, що їм з Платоном до того? Що?
— Платоне,— потягнулась до нього жадібними устами Наталка,— поцілуй мене…
Відчула на його губах гіркий присмак полину і впала на пахучий росяний покіс…
