— Ще стільки. Витягнеш, ще й залишиться. Не кривись, Семене. Ми ще втремо декому носа. На нас заяви в обком, а ми ділом покажемо, як хазяюємо… Давай, а тоді, може, й рапорт на ім'я першого вдаримо. Зрозумів?
— Бачите, Петре Йосиповичу,— зам'явся Коляда,— здати можна, але що нашому колгоспові з того, як ми виконаємо план за Покуття чи за Ситківці?
— Ти чого торгуєшся?
— Я не торгуюсь, але наш колгосп зараз, так би мовити, на виду, то хотілося б нам,— наголосив Семен Федорович,— щоб знали і вищі інстанції, що ми два плани здаємо…
— Слави хочеш?
— Я не про себе думаю, Петре Йосиповичу, я про народ, який своїм героїчним трудом…
— Гаразд.
Наступного дня районна газета повідомила: артіль села Сосонки виконала план хлібоздачі і колгоспники вирішили продати додатково ще стільки ж зерна.
Коляда зрозумів, що допустився помилки, бо про ці зобов'язання ніхто у селі не знав. Тому він зібрав правління разом з активом, щоб хоч заднім числом проголосувати за цю пропозицію.
— Я проголосую,— взяв слово Мазур.— Для своєї держави ми не тільки хліба, а й життя не шкодували, але чому завжди за нас вирішує хтось, а не ми? Я хочу говорити сам за себе і хочу, щоб мене питали, бо я теж щось роблю на цій землі, товаришу Коляда.
— Я знав, що мене всі підтримають,— сказав голова колгоспу,— але газета поспішила надрукувати рапорт і я не встиг з вами порадитись. Може, хтось хоче висловитись проти? Я звертаюсь до членів правління і до активу.
Правління мовчало, а актив у особі Савки Чемериса запитав:
— А буде чим сіяти, чи знову доведеться в держави, лічно, позичати насіння, як торік?
— Насіннєві фонди ми засипали, якщо це вас так цікавить, товаришу Чемерис,— відповів Коляда.— Сідайте.
— Спасибі,— подякував Савка,— я постою… А як буде, звиняюсь, з трудоднями?
— Видамо,— дуже авторитетно заявив Семен Федорович.— По можливості.
— Пойняв,— хитнув головою Савка Чемерис.
Минув тиждень, і Сосонка, що вже звикла до своєї доброї слави і сенсацій, знову була розтривожена: подзвонили, що з Києва приїде кінохроніка — зніматиме фільм про бригаду Снопа.
— Та вони ж сьогодні вночі, мать, жнива закінчать, нічого буде знімати! — розгублено кричав комусь по телефону Коляда.
— Затримайте обов'язково до нашого приїзду, бо це найголовніші кадри по сценарію! — розпорядився владний тенор, що належав всемогутньому адміністратору.— І запишіть, що ви повинні зробити. Диктую: «Підготуйте двадцять букетів і двадцять дівчат, красивих…» Підкресліть — «красивих»… «Два діди з бородами, дві молодиці з хлібом-сіллю. Комбайнери щоб були в нових костюмах, а масовка поголена…» Ми вас знаємо, дорогий Семене Федоровичу, як великого друга кіномистецтва і сподіваємось, що ви все зробите…
Семен Федорович викликав Диньку і Дмитра Кутня.
— Щоб до ранку мені двадцять дівчат стояли з букетами біля контори. Це — перше. Хоч з-під землі дістаньте двох дідів з бородами — це друге, а чоловіки щоб усі поголились… Молодиць я беру на себе…
— Навіщо? — здивувався Олег.
— Будуть на кіно знімати!
І пішло по селі:
— Кіно приїдуть у Сосонку знімати.
— Кіно їде!
— Усіх чоловіків наказали поголити, тільки двох з бородами лишити…
— А комбайнерам, кажуть, нові костюми привезуть…
— Дивина…
— Кіно, одним словом…
А тим часом Коляда поїхав на поле і сказав Снопові, щоб зупинили комбайни і чекали до ранку.
— Чого ж ми будемо чекати? Я навмисне перегнав сюди всі комбайни, щоб за одним махом скосити цю площу,— розводив руками бригадир.— А якщо дощ піде? Бачите, хмариться.
— Для історії треба, Ничипоре Івановичу,— переконував Семен Федорович.— Розумієте, для історії… Скажіть, щоб хлопці додому сходили та переодягнулись, поголились, бо це ж кіно, а вони ж у вас, як чорти…
— Бо коло землі, а вона — чорна…
— А ви ж, Ничипоре Івановичу, до виду себе приведіть, бо це ж для історії!
*
А з хлопцями у Ничипора Івановича була така розмова:
— Чули, що вас завтра для кіна знімати будуть?
— Чули…
— І знаєте, що Коляда наказав, аби ми простояли до ранку?
— Знаємо.
— А я оце Савку Чемериса стрів, і сказав він мені, що завтра ще до полудня така злива буде,— землю на аршин промочить. А Савка не бреше, бо у нього крижі й коліна дуже чувствітельні до переміни погоди. Як у лівому коліні закрутить у Савки, то чекай дощу, а як ще й у кобчик почне стріляти, то чекай граду… То я не знаю, що будемо робити,— закінчив Сніп.
— Скосити — та й ділу кінець.
— Шкода ж, як хліб пропаде.
— А Савка всяку погоду вгадує…
— То давайте, синки, до роботи, бо кіно кіном, а хліб хлібом… Жнива закінчимо, а тоді вже зніматимемось… Починай, Платоне.
…Експедиція хроніки в супроводі «великого друга кіномистецтва» Семена Федоровича Коляди і кількох сотень мешканців славної Сосонки прибула на поле другої бригади, де ще увечері стояла золотавою стіною пшениця. А тепер тут лежали купи соломи і щетинилась стерня. Комбайни стояли в рядочок, а під ними спала мертвим сном бригада Ничипора Снопа…
— Тихо, хай посплять,— сказав Макар.
— Тихо, хай посплять…
— Тихо…
— Ш-ш-ш-ш…
Накрапав дощ.
