— Ні. Так, інколи бички сняться та… Гнідко. І ще — старий вітряк… Пам'ятаєш?
— Навіщо ти, Степко? — промовив Платон, і в цей час до хати ввалилися Максим, Софія та Юхим з гармошкою.
— А я… не забула і не забуду ніколи,— дивлячись прямо у вічі, ніби в душу Платонову, сказала Степка.— Ніколи.
Світлана розсаджувала всіх за столом, коли в хату вбіг Кутень…
Після розмови зі Степкою, після зустрічі з Кутнем у Платона вкрай був зіпсований настрій. Колись він ще думав, що Степка закохалась у нього під впливом своєї невгамовної натури. Тепер, згадуючи її приїзд до Києва, до лікарні, ту ніч у вітряку і останню зустріч у полі, зрозумів, що дівчина по-справжньому любила його. Любила? Вона кохає його і досі. Треба забути про все це… Степки вже нема. Треба викинути з серця ті далекі спомини. І вітряк, і нічне поле…
*
Ольга Аркадіївна відчинила двері і попередила Платона:
— Спить Наташа, не розбуди.
— А де Михайло Костянтинович?
— Повіз професора на станцію.
— Що сказав? Як Наташа?
— Наташу треба забирати в клініку. Тут вона залишатись не може.
— Як же так, як же так? — Платон ходив по хаті, приклавши до грудей чорні, натруджені руки.
— Можливо, що треба буде робити операцію,— крізь сльози мовила Ольга Аркадіївна.— Бідна моя дитино…
— А коли відвезуть Наташу?
— Взавтра пришлють вертоліт.
Завтра. Як мало залишилось до цього «завтра»… Платон тихенько зайшов у кімнату до дружини. Вона спала, згорнувшись калачиком. Сів на підлогу біля ліжка і крадькома поглядав на неї: мати колись казала, що не можна дивитися, коли хтось спить, бо прокинеться.
Повернувся Нарбутов, і Ольга Аркадіївна покликала Платона.
— Ходімо покуримо,— запропонував Михайло Костянтинович.
Вони вийшли в садок. Під ногами шаруділо опале листя, і холодний вітер плутався в сухому гіллі.
— Нам треба, Платоне, поговорити відверто.— Нарбутов сів на лавочку і підняв комір шинелі.— Взавтра ми Наташу заберемо додому. Що будемо робити далі — вирішать лікарі. Тут її залишати не можна. Я розумію, як це тяжко тобі і їй, але іншого виходу нема. Наташа повинна бути під постійним наглядом лікарів… Ми багато думали з Ольгою про вас, про вашу з Наталкою долю. Єдиний вихід у цьому становищі — щоб і ти переїхав з Васьком до нас.
— Так, зараз це єдиний вихід, — погодився Платон,— але…
— Я знаю, про що ти скажеш,— перебив Нарбутов,— і розумію, що тобі нелегко залишити село, цю землю, яка вже зрошена твоїм потом. І слава про тебе, Платоне, звідси пішла…
— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.
— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.
Нарбутов зайшов у хату, а Гайворон ще довго стояв, спершись на ворота, і думав про те, що завтра знову стане пусткою хата і ніхто не зустріне його на цьому подвір'ї.
…Дмитро в самій білизні сидів на ліжку і чекав Степку. Вона тихо, щоб не розбудити батька, увійшла до кімнати.
— Нагулялась?! — Кутень став у войовничу позу і виглядав дуже смішним.
— Ти чого оце вмостивсь на моєму ліжку? Ану марш на кухню!
— Степко, ну що ти?
— Забирай ковдру і йди. Швидко!
— Знову проганяєш мене? Десь волочилась, прийшла і…
— Тихо! — обірвала його.— Якщо ти мені ще колись скажеш хоч одне слово або крикнеш, то я тебе з хати витурю. Прийшов, розкричався…
— Я не буду більше, Степко… Ніколи. Пробач.
— А чого за мною у Сосонку прибіг, стежити?
— Батько послав. Іди, каже, бо вона там…
— Батько? А він що, купив мене? Плювати я на нього хочу, пережиток нещасний. Мною ще ніхто не командував. І ти не будеш! — Степка погасила світло.
Кутень взяв ковдру і поплівся на кухню.
Гайворон просидів поруч Наташі до світанку. Вона так і не прокинулась звечора. Мабуть, найдовшою в житті була для Платона ця осіння ніч. Її вистачило на те, щоб все згадати і передумати: від першого їх знайомства до сьогодні.
Ольга Аркадіївна почала готувати сніданок, і Наташа прокинулась, вчувши її кроки.
— Я так спала міцно! — усміхнулась Платонові.— А ти?
— І я…
— Але чому ти одягнений? Був у полі?
— Ні, я сидів біля тебе…
— Спасибі. Тому я так хороше спала, що ти був біля мене… Платоне! — майже крикнула.— А мене сьогодні заберуть… від тебе. Ти знаєш?
— Знаю, Наташо.
— А як же ти будеш сам?
— Наталочко, заспокойся, тобі не можна хвилюватись.
— Я не буду,— крадькома витерла сльозу.— Ти приїжджатимеш до мене в гості… Тільки обов'язково з Васьком. Це ж мій найкращий друг…
— Я приїду до тебе, Наташо. Назавжди приїду…
— Ні… Не будемо тішити себе надіями.
— Наташо, я всю ніч про це думав… Закінчимо польові роботи, прибуде новий агроном, і я приїду. Десь влаштуюсь у місті на роботу, заберемо Васька та знову будемо разом, аби лиш ти була здорова.
— Я знаю тебе краще, ніж ти… Ти не зможеш так працювати ніде, Платоне.
— Чому? Я все можу робити,— заперечив Гайворон,
