— Хотіла бачити… тебе, — Степка обнімає Платона і цілує в губи.
— Степко, що ти? — Хлопець бере її за руки і садовить на лаву.
— Я люблю тебе… Чуєш? Люблю…
— Але ж ти знаєш… Я… у мене… — Платон розгублено дивиться на дівчину.
— Я знаю, у тебе є та… Наталка… Але я нічого не можу з собою зробити, — Степка, схилившись на стіл, плаче.
— Заспокойся, Степко. Не плач. Ми ще поговоримо з тобою… колись,— невпевнено обіцяє Платон.— А зараз я мушу йти. Васько сам вдома…
— Іди.— В очах Степки згасає надія.
Гайворона сковує її краса, на губах ще горить вогонь цілунку, і якась невідома сила тягне його до дівчини. Раптом — в уяві — Наталка… Треба йти. Якщо він зараз не переступить порога, то вже ніколи не вирветься зі страшного полону цих очей.
Платон вискакує на вулицю…
«Президентом» Макара Підігрітого назвав Леонтій Гнатович Горобець. Той спочатку образився, але, докопавшись до суті цього слова, змирився і навіть пишався таким незвичним титулом. Цілими днями Макар Олексійович сидів у своєму кабінеті біля телефону. З дев'ятої ранку до п'ятої вечора. Ні хвилини менше, ні хвилини більше. Але бюрократом не був: треба — заходь з дев'ятої до п'ятої і говори. У сільраді був ідеальний порядок. Макар Олексійович не сідав за стіл, якщо, наприклад, телефон або чорнильниця стояли не на своїх місцях. Тоді викликав секретаря сільради Диньку і вказував на безпорядок. Лише після цього Підігрітий опускався у важке дубове крісло, і ніяка сила не змогла б його підняти до обідньої перерви, крім, звичайно, начальства, яке він завжди поважав і в душі страшенно боявся. Всі, хто приїжджав з району (до агента по страхуванню включно), були для Макара Підігрітого «начальством».
Макар Підігрітий пройшов крізь усі терни, що були на житейських дорогах, і навіть не подряпався ні разу, не вколовся. Сосонську сільраду вважали однією з кращих у районі. Все, що вимагалося від неї на різних етапах, виконувалося своєчасно. Коли ще підписувались на позики,— Макар Підігрітий завжди рапортував першим. Він не ходив по хатах і не виклянчував копійки,— Підігрітий робив це організовано. Щоосені колгоспники одержували гроші від заводу за цукрові буряки. Голова приходив у правління артілі і після короткого вступу про міжнародне та внутрішнє становище говорив:
— Перерахуйте гроші сільраді. Навіщо потім турбувати людей?
Суму перераховували, Динька складав списки охочих передплатити позику, і в травні, коли святково-урочистий голос диктора ще тільки повідомляв про чергову позику, Макар Олексійович уже доповідав у райвиконкомі, що план з ентузіазмом виконано. Його премійовували, а сільраду заносили на дошку пошани. Вся документація в Підігрітого була в зразковому стані. Якщо б на якомусь протоколі раптом виявилась клякса, Динька міг вважати, що його кар'єра закінчена. Папери акуратно підшивались і зберігались в сейфі, як величезна державна цінність.
Макар Олексійович — середнього зросту, червонощокий, білявий — говорив тихо, але багатозначно. Зі своєю дружиною Оленою жив у повній злагоді, завжди розповідав їй про сільрадівські справи, і та безпомилково вирішувала, як треба повестись «президентові».
Людиною був порядною. Хабарів не брав, горілку пив удома і мало, до чужих молодиць не забігав. Вечорами роздивлявся з Оленою плакати. Плакати були найбільшим захопленням Макара Олексійовича. Ними обвішав усі стіни. Висіли вони і в сінях, а ще лежали паками на лаві.
Як тільки ви прочиняли сінешні двері, вас запитували, закликали, вам радили: «А ти підписався на позику?!» — хоча позики давно вже відмінили.
«Зберігай гроші в ощадній касі!»
«Не грайся з вогнем!»
«Запомни простую штуку: слева направо заводи мотор, — иначе сломаешь руку!»
«Знищуй колорадських жуків!»
Хату собі Підігрітий збудував велику і високу, з верандою, під шифером. На дні скрині лежала папка, в якій зберігалась уся документація і рахунки на ліс, на скло, на дошки, на цвяхи та клямки, на цеглу, на залізні гачки, на вапно, цемент, на пісок і на камінь. Все куплено на свої, трудові гроші, ніхто не підкопається. Останній документ з печаткою стверджував, що: «Хата збудована для власного користування тов. Підігрітого М. О. Вартість хати 1326,73 крб. (Одна тисяча триста двадцять шість крб. 73 коп.) у новому масштабі цін».
У Підігрітого одна донька — Світлана. Вона закінчила Косопільську середню школу і працює піонервожатою. Злі язики говорять, що вона дуже поспішає заміж, але яка дівчина не хоче заміж?
Одним словом, можна було б жити Макарові Підігрітому в шані і в спокої, але…
На кожному кроці підстерігає людину оце прокляте «але». Підстерегло воно і Макара. «Але» постало перед Макаром Олексійовичем в подобі його дружини. Спочатку шепнуло на вухо, а потім уголос підсумувало багаторічні спостереження:
— Та на тебе ж не зважають у районі! Яке начальство не приїжджає, то все до Коляди. З ним радяться, його хвалять, а ти тільки зі страховими агентами по селу ходиш. Хіба ж ти Коляді затичка? Світу божого не бачиш, а він на машині роз'їжджає! Хто сіє, а хто жне…
— Олено, чого ти хочеш від мене? Він своє діло робить, а я своє…
