— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.
— Він зможе й на цимбалах для неї…
— Я б сам навчивсь, аби знаття…
— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:
— Чи є у вас, хлопці, вода?
Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,
— Пийте,— подає кварту Платон.
— Спасибі… Мороз сьогодні…
— Да-а, на градусів дванадцять тягне…
— Воно б і чарку можна випити…
— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.
— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…
— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.
— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…
— Могли б когось іншого послати…
— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.
— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.
— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…
— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?
— Та він же не вашу палив,— каже Платон.
— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…
— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.
— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.
— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.
— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.
— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…
Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:
— Люди добрі, водички привіз свіженької!
Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось:
— Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий!
Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров.
— Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук!
— Геть з поля!
— Проклятий!
— Геть!
— Душогубець!
Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.
Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:
— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…
Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…
…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.
У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.
— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.
Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.
Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.
Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:
— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.
— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.
У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.
