Вип'ють по чарці, і піде тиха розмова про те та про се… Михей Кожухар, може б, і заспівав… А люди проходитимуть повз Полікарпову хату і усміхатимуться:
«Добрий цей чоловік — Полікарп…»
Невже хтось іде? Це не Степчині кроки. Полікарп широко відчиняє двері:
— Заходьте до моєї хати…
— Та я ж іду,— маленька постать простує до сіней.— Добривечір!
— О, який гість у мене! — не приховує радості Полікарп.— Роздягайся, Ваську! Сідай, брате, за стіл.
— Ні, я ненадовго… Я ось вам приніс,— Васько подав Полікарпові півника.
— Мені? — перепитав Полікарп.
— Вам… Беріть собі назавжди… На воротях можете прибити або над дверима… Не думайте, що це я вам за дрова, це я так…
Чугай спочатку прибив півника в хаті над дверима, та передумав і повісив на нитці під сволоком. Васько хотів іти додому, але Полікарп Васильович не пустив. Поставив пляшку горілки і наливку в карафці, приніс з комори дві миски холодцю, капусти, нарізав сала, дістав з печі смаженю та макітру з млинцями, потім з льоху вніс квашених і свіжих яблук. Васько думав, що зараз сюди прийде багато людей, але дядько Полікарп поклав лише дві виделки і поставив дві чарки… Що ж це за празник в дядька Полікарпа?
Полікарп налив Васькові наливки, а собі горілки, потім підвівся з-за столу і сказав, наче в хаті був не один лише малий Васько:
— Спасибі, що зайшли.— «Чого це він на мене каже «ви»,— подумав Васько,— що не минаєте моєї хати… Вип'ємо за добро, хай вам щастить у житті…
Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів.
Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову:
— Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило…
— Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова.
— Да-а, без дощу земля черствіє. А я, Василю, думаю, може, напровесні хату нову закладу…
— Можна, коли гроші водяться,— промовляє Васько почуті колись слова.
— Грошей нема, але вже якось зберуся за рік-два. Правда, з цеглою важкувато.
— Важкувато,— погоджується Васько.— Та люди ж десь дістають, кудись їздять.
— Ніколи мені їздити й шукати. Все робота, робота…
— Хіба її переробиш? — підказала Васькові мати.
— Та звісно. Хоча б хазяйка була ще в хаті… А то все на Степчині руки. Погано, Василю, без хазяйки…
— Погано, дядько Полікарпе…
— А літа минають…
— Минають, дядьку Полікарпе…
Чугай, підперши долонею щоку, тихо починає пісню:
Васько знає цю пісню. Колись її співали тато з мамою… І Галина співала. Він теж опускає голову на руку і дзвінким голосом заводить:
Чугай підхоплює:
Вони співають все голосніше і голосніше… Похитується півник під сволоком…
Чугай проводжає Васька, як шановного гостя,— до воріт:
— Заходь, Василю.
— Та й ви не минайте нас. А якщо почнете хату зводити, то я вам пособлю, дядьку Полікарпе…
— Спасибі…
— Я вам півника на хату виріжу…
*
Другого дня Михей приніс Юхимові телеграму. Повідомляв Платон, що захворів, лежить у Фастові, в лікарні, і просив подбати про Васька.
— От біда,— журився Ничипір Іванович у кузні.
— Мабуть, застудився,— здогадувався Мазур.
— То я Васька заберу до себе,— сказав Михей.
— Чого ж ти, коли Платон нам телеграму вдарив,— заперечив Сніп.
— Хай у мене поживе,— промовив Мазур.— Хата в мене велика…
— А я ближче до школи живу, — не відступав Михей.
— Дитині молока треба,— міркував Ничипір, — а в тебе, Михею, хіба що дійниця залишилась…
Тільки Полікарп стояв мовчки. З ним і не радились, і не питали…
Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні.
Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи:
— А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить…
— Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива.
— Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б.
— Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О!
— Та невже?
— Написано.
— Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось…
— Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису…
— Ти диви. А як хліба?
— І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні.
— Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять…
