У Сосонку Платон написав листа і незабаром отримав відповідь від Снопа і Мазура. Вони писали, що встановили вже у селі сто двадцять стовпів, що приїжджали члени правління яворецького колгоспу та просили і їхнє село підключити, як збудують сосонську електропідстанцію. «Чекають тебе люди, Платоне. Сиди ще там хоч два місяці, а привези світло,— наказували Ничипорові кривульки,— бо люди повірили, коли ми задумали це діло… Якщо нема грошей, ми ще зберемо, і ти собі ні в чому не відмовляй, а їж, бо ти живеш там для общества. Роби все, щоб потім не казали, ніби сосонські комуністи — брехуни. За Васька не турбуйся — доглянемо. Юхим і Максим щоденник його перевіряють та розписуються за батьків. Ось зараз прийшов Михей Кожухар і каже, щоб ти швидше приїжджав, бо він має колоти кабана, просить тебе на свіжину. З компривітом Сніп Ничипір і Мазур Мирон».

Минуло ще два тижні. У ЦК Платона прийняв молодий, білявий інструктор в окулярах і сказав, що скарга направлена у відповідні організації на розгляд, про результати буде повідомлено в Сосонку.

— У мене не скарга, те, про що я написав,— це наше життя… Я б хотів побачити секретаря.

— Він ще не повертався,— співчутливо промовив інструктор,— розумієте, скільки у нього справ… Умовимось з вами, товаришу Гайворон, так: якщо ваше питання не вирішать, — ми постараємось влаштувати вам зустріч з секретарем ЦК.

*

Справді, на вулицях Сосонки стояли стовпи, рівні, гладенько обтесані, немов чекали, коли загудуть на них дроти. Та що стовпи? Чекали люди. Що їм тепер скаже Платон? Адже вони не забули, як Гайворон у переповненому клубі говорив:

— Мені здається, що наша Сосонка задрімала. Кожен день схожий на інший, і наші турботи такі, як були десять, двадцять і тридцять років тому… У небо злітають ракети, будуються автоматичні заводи, а ми наче на узбіччі тієї великої дороги, по якій іде велике життя. Треба починати і нам. Ми можемо зробити багато. Я знаю вас всіх і знаю, на що здатні ваші руки. Я, звичайно, не кажу про тих, хто за рік виходить у поле кілька разів, і то лиш тоді, як бригадир пооббиває пороги…

— А дітей куди подінеш?

— Розумний знайшовся!

— У Городищах он ясла дитячі є і садочок…

— Городищенські молодиці як барині!

— І пекарню там збудували!

— А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо!

— Ха-ха-ха!

— Підігрітому краще!

— Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?!

— Ти така, що і в капусті знайдеш!

— Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…!

— Женщини, тихо!

— А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?!

— Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай!

— Іч, який партєйний!

— А ракета без хліба теж не полетить!

— Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду.

— А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем!

— Ще хай Коляда дзеркал накупить!

— Ото культура буде, їдріт твою качалку…

— Ха-ха-ха!

— Коляда ж дітей не проїзводить!

— Хай Клима попросить…

— Ха-ха-ха!

— Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав.

— Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів.

— Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом!

— А про електрику Платон діло говорить!

— Їдь, Платоне, й добивайся!

— Все село спасибі скаже!

— Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…

…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав:

— Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики…

— Та нічого, тату, вичуняєте.

— Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах…

— Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу.

— Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу…

— Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо.

— А чому це він так назвав?

— Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись.

Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля.

Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз.

— А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів…

— І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати.

— Так чекали всі…

Коли розходились, Михей Кожухар попередив:

— Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.

Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.

— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?

— Ні, Васю…

Перейти на страницу:

Похожие книги