Вечоріє. З вибалків і ярів на поля викочуються сиві тумани. Збиваючи куряву, йде череда. Пахне молоком і гичкою. Біля тракторного вагончика горить багаття — дід Данило Вигон пече картоплю трактористам. Коли він зразу після війни був головою,— ніхто б не дав Данилові Степановичу й півсотні років, а зараз сидить сивий дідусь у кожусі та великій баранячій шапці. Літа…
До вагончика підходить листоноша Михей Кожухар. Він високий і худий, як драбина, тому й ходить, підгинаючи ноги. Обличчя в Михея безбороде, все в зморшках.
— Здоров, Даниле,— вітається гість, віддає газети, а потім уже сідає біля багаття.
— По бензин прийшов? — замість відповіді питає Вигон.
— І як ти все знаєш? — вдавано дивується Михей, виймаючи з сумки гранчасту карафку.— Націди, Даниле, пляшечку.
— Що ти його — п'єш?
— Уваж,— ухиляється Михей.
— То я ж тобі позавчора цілу літру дав.
— Ну, одним словом, мені для діла треба.
— Все кабани смалиш?
— Та влий трохи, бо розход маю великий. По старій дружбі влий, а я тобі щось розкажу… Позавчора до Івана лісник приїхав… Да-а, приїхав, а хазяїна нема вдома… Ну, жінка, конешно, той, пляшку на стіл…
Данило Вигон знає, що не відчепиться від Михея, наливає з бідона бензину, не дуже прислухаючись до його мови. Хіба цього Михея переслухаєш? Такого ще не було, аби трапилось щось у селі — і він не знав. Та що там село! До нього з усього району сповзалися чутки. Перше ніж стати листоношею, Михей орав і сіяв, був пастухом, сторожем, а згодом — їздовим: возив голову колгоспу. Якось умудрився перекинути бричку на косопільському майдані перед райкомом,— Семен Федорович Коляда не стерпів такої ганьби і послав Михея на ферму возити молоко.
Але потім подумав: хай краще Михей за ним руку тягне,— і призначив листоношею.
— Для своїх усе зроблю,— сказав Коляда,— і ти не забувай, хто добра тобі зичить.
— Велике спасибі, Семене Федоровичу, повік не забуду,— вклонився Михей.
Тепер він через день добирався до району, забирав пошту, а потім довго розносив її по селу, хитаючись на своїх довгих ногах, як на пружинах.
Восени чи під Новий рік, коли в селі починали колоти свиней, Михей по кілька днів не являвся в район, і поштове начальство записувало йому догани. Та що там ті догани, коли Михей був нарозхват: ніхто краще за нього не міг заколоти кабана, обсмалити його по-людськи і взагалі дати раду купам сала та м'яса, що з'являлись у декого в Сосонці перед святами. Тому й зараз Михей завбачливо припасав бензин для паяльної лампи, якою артистично смалив приречене свинне поголів'я.
Михей любив заходити до трактористів. Коли вони закінчували зміну, він з ними вечеряв, розповідаючи всілякі смішні історії, які траплялись з односельчанами двадцять, чи десять років тому, або вчора. Але сьогодні біля вагончика не було нікого, крім старого Данила Вигона, і розказувати було нікому. Михей зібрався вже йти, але вухо вловило кінський тупіт.
Справді, хтось галопом мчав по дорозі. Листоноша підвівся, витягнув свою довгу шию:
— Та це ж Степка, їй-богу, колись уб'ється дівка. Куди ж це її несе?
Дівчина на коні круто звернула з дороги і просто по ріллі мчала до вагончика. Припала обличчям до самої гриви, дві коси, наче нагаї, шмагали її спину. Здавалось, що це вони підганяють її. Дівчина натягнула повід, і кінь, ставши дибки, зупинився як вкопаний. Так, це була Степка.
— Бий тебе сила божа,— махнув рукою Вигон,— горить щось?
— У мене завжди горить.— Степка мружить великі розкосі очі.— Де Сніп?
— Он біля того трактора, під лісом.
— А що сталось? — не може втримати своєї цікавості Михей.
— Постарієте, як усе будете знати,— похитує головою Степка.
— А я тобі стрічку з города принесу,— урочисто обіцяє Михей,— скажи, Степцю, слово.
— Голубу купите?
— І червону, тільки ж скажи, хто і чого до Снопа послав.
Степка нахиляється до Михея і шепче:
— Требують Ничипора Івановича до військкомату в Косопілля, на завтра, то мене голова сільради послав.— Степка вдарила гумовими блискучими чобітками коня під черево, а він, наче й чекав цього: з місця рвонув галопом, тільки з-під копит полетіли грудки землі.
— Чого це Ничипора до того військкомату кличуть? — заклопотано роздумує Михей.— Солдат з нього ніякий…
— Ну-ну-ну,— незадоволено супить брови Данило,— такі солдати, як Ничипір, і, гнали фашиста. Прийшов з фронту, наче решето, кулями постріляний.
— Та я нічого, на війні, звісно, як на війні… Сам служив.
А Степка мчить полем, духмяний вітер б'є в груди, і здається дівчині, якби вона зараз пустила повід і випростала руки, то злетіла б у самісіньке небо. Біля трактора кінь слухняно зупиняється.
— Де батько? — Степка підходить до Юхима.
Юхим — син Ничипора Снопа — дивиться на гостю, як на видіння.
— Звідки ти, Степко?
— Звідти.— Показала рукою в захмарене небо.— Де батько?
— До кузні пішов, вал тріснув.
— Ех ти, тракторист! — зневажливо кривить губи дівчина, і Юхим не може відірвати від неї очей.— Передай, щоб завтра на дев'яту ранку батько був у військкоматі, дзвонили з району,
— Скажу. Та куди ж ти, побудь,— розпливається в усмішці лагідне обличчя хлопця, і на кирпатому носі виступають цяточки ластовиння.
