Оце такі діти пішли тепер. Але в душі жінка раділа, що Наташа вийде заміж, і пов'язувала з її заміжжям свої материнські надії на доччине щастя. А може, й здоров'я поліпшиться?
За всю зиму в Наталки не було жодного серйозного приступу, і зараз вона почувала себе непогано. А восени вирішила поступити на заочний відділ інституту іноземних мов,— їй легко давалась англійська.
Дівчина тривожно чекала зустрічі з Платоном. Останнього листа одержала від нього кілька днів тому. Хлопець повідомляв, що вирішив назавжди залишите Сосонку. Продасть хату і приїде з Васьком. Просив, щоб Ольга Аркадіївна допомогла знайти кімнату.
Тепер він може приїхати з дня на день.
Вночі, коли вже всі спали, Наташка виймала з-під подушки Платонові листи і перечитувала, наче вони могли розповісти про нього більше, ніж вона знала сама. Була щаслива від однієї думки, що хлопець задля неї лишає все і приїжджає. Тепер вони будуть разом. Він приїде, влаштується на роботу, а потім Наталка перебереться до нього… Вечорами вони сидітимуть вдвох у садку або на березі, де зараз лежать крижини.
Наталчині дні були заповнені маленькими хатніми клопотами і великими мріями. Минув тиждень, другий, а Платона не було. Дівчина заспокоювала себе тим, що він просто не встиг ще продати хату. У селі це не так легко.
Та ось одного ранку Ольга Аркадіївна принесла листа. Наталка нетерпляче розірвала конверта і пробігла очима по рядках.
— Що, дочко? — запитала мати, побачивши, як змінилось обличчя Наташі.
— Він… не приїде. Ніколи не приїде…
— Чого ж це він передумав?
— Його не відпускає від себе… земля. Пише, що він у вічному боргу перед нею, перед Сосонкою і людьми…
— А я ж йому квартиру знайшла, думала, що він… Нікому вірити не можна…
— Не говори так, мамо. Він, мабуть, інакше не міг.
Наташа пішла на П'ятничани і сказала хазяйці квартири, що той, на кого чекала,— не приїде. Потім попросила дозволу подивитись на сад, у якому, мріялось, сидітиме колись із Платоном.
Вода відступила, і човник, прип'ятий ланцюжком до яблуні, тепер лежав на землі. І крижин не було вже на городах. Вони розтанули, як і її надії…
Тепер смішним і непотрібним здавалось усе, про що вона мріяла, чекаючи приїзду Платона. Наївна. Адже не можна втиснути велике життя в рамці маленького кімнатного щастя, як того хотілось їй. Вчитуючись у Платонового листа, Наталка боялась подумати, що та сосонська земля, якийсь Сніп і Мазур для хлопця дорожчі, ніж вона, але він не приїхав. І досить відкласти листа, як дівчину з усіх боків обступають сумніви: може, всі оці пишномовні слова про землю нічого не варті… Його просто не відпускає Степка…
Ні, Платон не такий. Він написав би правду.
У домі ніхто не говорив про Гайворона. Батько і мати вдавали, що не помічають, як переживає Наталка, а вона щоранку брала якусь англійську книжку, бутерброд і на цілий день ішла в парк. А коли потепліло, то їздила на катері до скелі Коцюбинського. Це було чарівне місце. Скеля немов виростала з широкого плеса, а над нею височіла зелена гора. Наталка годинами сиділа, милуючись рікою, крутими берегами і думала, думала…
Для дівчини саме життя тепер втрачало всякий глузд. Вона стомилась боротись зі своєю хворобою і жити в чеканні нових приступів та Платонових листів. Скільки так може тривати? Ну, ще рік Платон писатиме їй, потім йому набридне одержувати листи з туманними натяками і життєписом старенького, доброго генерала… А якогось дня, може, й сьогодні, Наталку звалить черговий приступ, і тоді їй уже нічого не треба.
А навіщо вона Платонові, немічна і хвора, коли є сотні, тисячі красивих, здорових дівчат, які можуть народжувати дітей, бути хорошими дружинами і помічницями. Живе на світі Степка…
Треба, Наташко, спускатись на землю, залишивши п'ятикласницям мрії про щастя дівчаток, яких викрадають принци на білих конях. І вона напише Платонові все. Зрештою, вони дорослі люди, і нема чого гратися в піжмурки. Вона мусить негайно написати листа.
Але катер підійде до скелі тільки через три години. Побачивши моторного човника, що мчав до міста, Наталка гукнула хлопцеві в синьому береті:
— Підвези!
Хлопець обернувся, і Наталка побачила ще й дівчину, яка сиділа поруч. Вони про щось поговорили, і хлопець, без особливого ентузіазму, причалив до скелі:
— А де ж твій планер, відірвався?
— Який планер? — не зрозуміла Наташа.
— Ну, кавалер,— пояснив хлопець.
— Я без планера,— усміхнулась вона і стрибнула в човен.
Хлопець однією рукою керував човном, а другою пригортав до себе біляву, кирпатеньку супутницю. Все його обличчя було в губній помаді. Наташка розсміялась. Дівчина зачерпнула жменею води і почала вмивати хлопця. Вони голосно сміялись і цілувались, не звертаючи уваги на пасажирку. Очі дівчини світились, випромінюючи радість буття, радість жінки, яку кохають. Хлопець раз у раз поправляв піджака, яким були прикриті її ноги. Наталка одвернулась…
