Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. [Луцьк, 1880]
<p><strong>СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ </strong></p>(Посвята Іванові Франкові)
<p><strong>«СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!» </strong></p>Сторононько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? Де-не-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю, І знову замовкне… як глухо, як тихо… Ой лихо! Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба? Осяяти землю безщасную треба! Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна? Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? Ой горе! О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно! Кормигу тяжку хто розбить нам поможе? Ой боже! Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі? Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!<p><strong>«УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…» </strong></p>Україно! плачу слізьми над тобою… Недоле моя! що поможе ся туга? Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай-гай, невелика послуга! Ох, сльози палкі – вони душу палили, Сліди полишили огнисті навіки. Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили! Даремні для нього всі ліки. Чи ж мало нас плаче такими сльозами? Чи можем ми, діти, веселими бути, Як ненька в недолі, в нужді побивається нами? Де ж тута веселого слова здобути? Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцнеє каміння проймають; Невже найщиріші кривавії сльози дитячі Ніякої сили не мають?<p><strong>«ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…» </strong></p>Всі наші сльози тугою палкою Спадуть на серце, – серце запалає… Нехай палає, не дає спокою, Поки душа терпіти силу має. Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замліле, Тоді душа повстане недолуга, Її розбудить серденько зболіле. Як же повстане – їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Або погибель, або перемога – Сі дві дороги перед нами стане… Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане. Так, плачмо, браття! мало ще наруги. Бо ще душа терпіти силу має; Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!<p><strong>СОН </strong></p>(Посвята Александрі С-вій)
