Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий щось порадити. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, воскресити в собі самому надію на визволення!
— Що робити, Іване Семеновичу?..
Раптом Діана підвела голову, наче прислухаючись, і коротко гавкнула. Вона поглядала на геолога, ніби чекала від нього якщо не поради, то наказу. Адже поряд віщуни з мотузками. Вони тільки ждуть слушного моменту, вони напоготові!..
Діана ще раз коротко гавкнула, наче про щось попереджаючи свого хазяїна. І тепер кожен з товаришів ясно почув те, що раніше вловила розумна собака.
То було кінське тупотіння, в яке вплітались уривчасті вигуки. Тупотіння наближалося. Уже можна розібрати, що кілька вершників мчать сюди галопом. Ще вигуки, нові голоси... і тупотіння вже біля самих наметів... Чий це голос? Знайомий, дужий голос!..
— Варкане! Варкане! — закричав несамовито Артем.
Розкидаючи віщунів своїм вороним конем, що хропів і розбризкував піну, Варкан блискавкою влетів у коло мечів і дротиків. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. А слідом за ним мчали ще молоді воїни з мечами в руках. Вони також рішуче розштовхували кіньми приголомшених віщунів. У натовпі безладно закричали. Цього блискавичного нападу не чекав ніхто, навіть сам хитродумний Дорбатай!
Перекриваючи галас, Варкан вигукував:
— Ратман! Ратман!
І йрго товариші слідом за ним безнастанно повторювали:
— Ратман! Ратман!
Незрозуміле дзвінке слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу і Артемові на вільних коней. Варкан пропонував сідати на коней! А його супутники, звиваючись мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитися до чужинців, щоб завадити втечі. У дикому гаморі лунав бойовий клич молодих дружинників:
— Ратман! Ратман!
Дивно, чому ж тепер завмерли мисливці й воїни? Ще недавно віщуни на чолі з Дорбатаєм спиралися в своїх діях на весь натовп скіфів, який підтримував їх проти чужинців. Ясно було, що всі скіфи настроєні проти чужоземних чаклунів. І ось Варкан з кількома товаришами на очах у всіх намагається відбити чужинців — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що сталося? Адже Варкан, незважаючи на всю його відвагу і рішучість, був би безсилий щось зробити, коли б не це несподіване мовчазне співчуття натовпу скіфів, не ця пасивна допомога мисливців і воїнів, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?
— Ратман! Ратман!
Артем запитливо глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на найближчому коні. Розбираючи поводи, він кричав:
— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!
Ближче за всіх до нього був археолог. Артем не роздумуючи схопив його за комір і допоміг видертися на коня. За кілька секунд Дмитро Борисович напівлежав на коні, тримаючись обома руками за його шию. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем. І чого вони зволікають? Адже вони не такі безпорадні, як Дмитро Борисович, вони вміють поводитися з кіньми...
— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.
Його вигук потонув у морі інших безладних вигуків, що лунали звідусіль. Віщуни зрештою опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер уже віщуни нападали на них. Молоді скіфські воїни захищалися, б’ючи віщунів мечами-акінаками плазом. Чомусь вони не хотіли орудувати зброєю по-справжньому... Користуючись з цього, віщуни енергійно напосідали на них. Ось чути й голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли ж це старий віщун устиг опинитися тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.
У мерехтливому світлі факелів Артем побачив, як звився в повітрі мотуз, оповивши плечі й руки Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду... В Артема похололо серце: віщуни використали свою перевагу, вони відтіснили прихильників Варкана і розділили чужинців. Ліда й Іван Семенович лишилися самі.
— Іване Семеновичу! Лідо! — гукнув Артем, намагаючись пробитися до товаришів. Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Дехто з віщунів кинувся вже на Артема і схопив за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав його ногу. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг ухилитися від нього. Ще мить — і його обов’язково стягли б з коня...
— Діано! Діано! — закричав він.
В шаленому гаморі й вигуках Артем ледве розчув гарчання собаки, яка одразу кинулася йому на допомогу. Діана налітала то на одного, то на другого віщуна, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. І все-таки ніхто з віщунів не наважився вдарити її! Вони відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знову обступали чужинців. Артем помітив, як збентежено озирнувся Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув щось товаришам. Звівши свого коня на дибки, він врізався в натовп віщунів. Але не до Івана Семеновича, не до Ліди, а кудись убік, геть од них!
— Варкане! Куди ти? — закричав йому Артем.
Варкан озирнувся, хутко крутнув головою. Це могло означати тільки одне: «Геть звідси!»
— А товариші? Що буде з ними?
