— Ну от, люба моя, здається, я можу вручити вам те, що відразу поліпшить ваш настрій, — сказав він. — Бачу, ви навіть не питаєте, що це таке, чи не так, бо самі розумієте. Ага, ага, лист від нашого Артема! І, гадаю, на вашу адресу.
— Чому на мою, а не на вашу? — ніяковіючи, спробувала заперечити дівчина.
— От цього вже не знаю, — ще лукавіше посміхнувся геолог. — А втім, навіщо витрачати час на зайві розмови? Беріть читайте. І після того — дуже прошу вас! — принаймні перекажіть мені зміст, бо мені також цікаво знати про справи наших друзів. До речі, якщо там є якась таємниця, можете її обминути...
Ліда зашарілась. Не відповідаючи на жарти Івана Семеновича, одразу почала вголос читати нерівні, поквапливі рядки.
— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба негайно відповісти, бо вони дуже турбуються про нашу долю.
— А таємниць, як ви висловилися, в листі немає, — зауважила Ліда.
— і Хай вас це не бентежить, любонько, — наче між іншим озвався Іван Семенович. — Зараз немає, то, напевно, будуть... Проте до діла. Беріть мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про все, що сталося з нами після нашої розлуки. Можете цього разу не заощаджувати папір.
Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона вже старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, все. І скільки ж, справді, вмістилося в тому великому, трошки розкиданому, але переповненому почуттів листі! Закінчувався він так:
«І вже коли я писала цього листа, довелося раптом увірвати його, бо до нашої кибитки несподівано ввійшов, уяви собі, сам Гартак у супроводі кількох рабинь. Він намагається бути поважним в золотому шоломі Сколота, але такий самий гидкий, як і раніше. Рабині принесли різні коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та багате скіфське вбрання. Поклали все це переді мною і пішли. А Гартак указав мені на ті речі рукою — мовляв, усе це мені в подарунок. Ти розумієш, Артемчику, він робить мені подарунки, цей негідник!
Я не встигла ще нічого, сказати, як Іван Семенович незаперечно мовив:
«Приймайте, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і тішить, що ви задоволені, раді, навіть захоплені тими подарунками!»
Наскільки зуміла, я виконала те, що він сказав. Здається, Гартак пішов задоволений. А як же це противно! Адже він дивиться на мене як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька певен, що я погодилася на це!..
Проте Іван Семенович каже, що все йде, на його думку, як слід. Він ще сказав:
«Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися стати його дружиною, тим менше перед нами буде небезпеки. Найголовніше для нас — ждати й відтягувати вирішальні події. А тим часом Артем і Варкан щось придумають...»
Це так, Артемчику, ви щось придумаєте, правда?.. Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісно, я до твого листа не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож незабаром відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе кудись збираються. Бачила, як лагодять вози і знімають з кибиток оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Думаю, що незабаром, бо інакше навіщо б було зараз готуватися?..
Ти кажеш, Артеме, що невільники — наші друзі, і обіцяєш усе пояснити згодом. Та хіба це для мене новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, серед скіфів, ми твердо вирішили, що наш шлях — з простими скіфами, з пригнобленими і невільниками. Адже ми радянські люди й іншого шляху в нас не може бути, правда, Артеме? А тепер, коли йдеться про повстання, — ти й не розумієш, як нам з Іваном Семеновичем обом хочеться взяти в ньому участь, бути на волі, бо ж інакше ми нічого не можемо зробити. Ось чому Іван Семенович (і я також!) дуже просить тебе сповістити докладно про все. Іван Семенович каже, що йому треба знати все: у нього є якісь свої міркування. Що ж до мене — ах, Артеме, мерщій зроби щось, щоб звільнити нас!
Ну, здається, поки що все. Артемчику, любий, милий, не відкладай! Мені дуже страшно тут, а крім тебе, на ніхто не допоможе звільнитись!..
Ліда».
Артем дочитав останні рядки цього листа й змовк. Мовчав і Дмитро Борисович. Тепер усе було ясно. Гартак вважав Ліду своєю майбутньою дружиною, приносив їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича: очевидно, в старого віщуна зараз і без них чимало справ, Роніс мав рацію... Невідомо, на який час, але поки що Дорбатай не чіпає полонених. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватися на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Все це так. Але що буде, коли Гартак захоче прискорити день весілля?..
Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як гаряча кров приливає йому до голови. Гартак!.. Знову цей мерзенний Гартак, який насмілюється дивитись на Ліду, як на свою власність! І дівчина зовсім беззахисна, вона цілком в руках тих негідників... А Іван Семенович — він теж нічим не може допомогти Ліді, він-бо один, по суті — ув’язнений, без зброї, він також тепер потребує допомоги... Ні, тільки вирішальний бій допоможе справі. Втім, коли він ще буде, той бій?..
