— Яку саме? — підвів уже знову спокійні очі Роніс. — Коли 6 Дорбатай та старшини щось підозрювали, вони не поводилися б так з мисливцями й скотарями Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне, наче граючи нам на руку, збуджує проти себе і мисливців, і скотарів. Він захопився владою, ось що я маю на увазі. Разом із знатними старшинами старий віщун, ставиться до мисливців і скотарів майже так само, як до невільників. Це розповідають ті, що тікають до нас. І таких стало, як відомо, багато... на жаль...
— А чим же погано, що нас стає дедалі більше? — вихопилося в Артема.
— Тим, що Дорбатая може стурбувати зникнення людей, — пояснив Варкан. — Ні, краще хай старий віщун і надалі лишається певним своєї моці. Тому я вирішив не приймати до нашого загону нікого. У нас сили вистачить: хай краще всі незадоволені, обурені Дорбатаєм і старшинами залишаються там. Вони впливатимуть на інших і допоможуть нам, коли настане час. А той час надходить, та ще й швидко!
Артем з насолодою вислухав промову Варкана. Надходить, надходить час вирішального бою. Ще трохи — і повстання спалахне. А тоді... Тоді розв’яжеться все, все!
Загін Варкана невпинно посувався за жалобною процесією. Поступово в ньому опинилися чи не всі чисто молоді воїни, які свого часу утворювали найпевнішу, найміцнішу частину загону померлого вождя. Після смерті Сколота ці молоді воїни швидко пересвідчилися, що Дорбатай та його спільники аж ніяк не збираються чогось Дарувати наближеним небіжчика Сколота, яких вони недарма вважали своїми ворогами.
Сколот помер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу користався з ласки старого вождя, був підозрілим для Дорбатая. А ще гірше було тим, хто при Сколоті хоч як-небудь висловлювався проти віщунів або пихатих старшин. Такі люди були заздалегідь приречені на смерть. І це було ясно всім, це відчував кожен.
Так, лютий і підступний Дорбатай тепер не дарував нічого. Його зіркі, безжалісні очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба помститися або просто усунути з дороги, щоб не лишалося підозрілих.
Щодня старий віщун урочисто проголошував прокляття комусь з людей, яких він у чомусь запідозрив. І це було кінцем існування людини. В неї віщуни забирали майно, хоч би яке мізерне воно було. Така людина одразу ставала рабом, і ніхто із скіфів уже не насмілювавс допомагати їй. Бо допомагати проклятому богами — означало накликати таке ж саме прокляття й на себе... Втім, прокляття і відбирання майна було далеко не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун постійно чимсь залякував народ і тримав його в покорі. І він досягав своєї мети.
Троє молодих мисливців, друзів Варкана, уже загинули після того, як Дорбатай отруїв Сколота і став всевладним господарем племені, — всевладним, бо кожен розумів, що проголошений вождем безпорадний і нікчемний Гартак покірно виконує перше-ліпше повеління старого віщуна.
Ці мисливці раніше насмілювалися іноді глузувати з віщунів. Без пошани ставилися молоді скіфи і до старшин. Дорбатай розправився з ними з властивою йому холодною жорстокістю.
Одного з них було звинувачено у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його, обеззброєного, привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні, багато вбраному червоною повстю й килимами. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай в одязі головного віщуна. Старшини зайняли місця круг підвищення. А навколо, дещо осторонь, юрмилися скіфи. Вони тихо гомоніли, кидаючи співчутливі погляди на молодого мисливця, бо всі розуміли, що він заздалегідь приречений. Мабуть, усвідомлював це й сам мисливець, але тримався він твердо і мужньо.
Гартак підняв руку, подаючи знак почати розгляд обвинувачення.
Скрипучим безживним голосом він запитав молодого мисливця серед мертвої тиші, яка враз запанувала навколо:
— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святих віщунів?
Мисливець випростався і сміливо відповів:
— Ні! В мене немає провин, в яких мене звинувачують. Я ніколи не зраджував священних звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я тільки заступився за дівчину сироту. А віщун обдурив її і відібрав у неї останню худобу. У дівчини нічого не лишалось — і вона мусила через те померти з голоду, А віщун сказав, що забирає худобу з волі богів. Чи могли справедливі боги виявити таку волю? Адже віщун зарізав відібраного в дівчини коня і з’їв його. І коли він зробив так, — то хіба ж він святий віщун? Я казав про це. Та хіба ж це провина і зрада священних звичаїв?
Він сказав це, дивлячись в очі Дорбатаеві. І натовп загув, бо чимало скіфів знало, що все це — чиста правда. Гартак трохи розгубився. Його злякав обурений гамір натовпу — і він не знав, що робити. Зате Дорбатай добре знав! Загрозливо піднявши руку, він гучно і впевнено сказав:
