Як би там не було, а покірні велінням старого віщуна, його помічники вже. сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові мечі й луки із покладеними на них стрілами. Артем відчув наче зі сторони, як напружилося все його тіло і як він важко дихає, ніби йому забракло повітря. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить... Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Адже віщуни, наближаються, от уже до них лишається всього метрів пять-шість, не більше...
— Кидайте, Артеме!
Одна лише мить потрібна була для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.
Втім, зразу стало ясно, що юнак кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду них, чи, може, навіть звалилася вниз, за межі майданчика...
— Ще одну!
Знову шашка майнула в повітрі, лишаючи по собі димовий слід. Вона впала безпосередньо біля ніг трьох передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур розсипав іскри. Віщуни спинились і вражено поглядали на цю дивну незнайому їм річ, що відчутно шипіла, нагадуючи якусь маленьку сердиту тваринку.
— Лягати! — гукнув Іван Семенович, озирнувшися на товаришів. — Хіба ви самі не розумієте цього?
Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це сердите шипіння. Воно нагадало йому поразку біля священної купи хмизу. Артем побачив, як Дорбатай аж відстрибнув назад, плутаючись у своєму довгому червоному плащі. Але було вже запізно.
Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать одного з віщунів, що шалено розмахував руками. Велика брила каменю зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Нападаючі стрибали і падали, наче під кам’яним градом. І мов у відповідь цьому гуркоту, знизу пролунав другий вибух. То вибухнула перша кинута Артемом шашка. Мабуть, її шнур був довший, ніж у другої.
Ще одна хмара густого диму повільно звилася над кам’яним гребенем майданчика. І Артем побачив, як мов на шапці велетенського чорного гриба, мелькнула фігура людини в довгому й широкому червоному плащі. Та фігура перевернулася, безпорадно розкинувши довгі сухі руки. Щось дивно знайоме і страшне було в тій постаті.
Артем відчув, як кров відливає з нього з обличчя. Чомусь йому враз стало холодно. Та невже ж, невже?.. Так, це був Дорбатай. Старий віщун не встиг утекти, вибу знизу підкинув його вже мертве тіло знову на майданчик...
Ще й ще перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почал так само незграбно падати вниз, Біла жіноча сукня й химерний червоний плащ, в які він був зодягнений, звилися над ним — і в цю хвилину він найбільше був схожий на розпростерту зловісну фантастичну птицю. А з гори сипалися й сипалися дрібні кам’яні скалки... Дорбатай падав у кам’яному дощі, наче н справді дочекався здійснення загрози його богів, його тіло впало на скелі і нерухомо застигло. А кам’яний дощ все ще падав на нього... Пролунав наказ Івана Семеновича:
— Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!
— Зліва віщуни, Артеме! — почувся й голос Ліди. Справді, зліва показалися ще голови віщунів у шоломах.
Вони, певно, мали намір штурмувати майданчик з усіх боків! Розмахуючи акінаками або тримаючи напоготові луки, вони, наче комашня, виповзали з-за каміння, видряпувалися на майданчик — і лізли, лізли. Ще кілька секунд — і віщуни кинуться в атаку. Ах, так?..
Віщунам потрібно було всього кілька секунд. Але за ті секунди Артем устиг запалити й кинути одразу дві шашки. І знову, прокреслюючи в повітрі хвилястий димовий слід, шашки пролетіли над кам’яною стінкою між чужинцями і впали серед ворогів.
— Зараз, зараз матимете!.. — стугоніло серце Артема. Шашки диміли. І раптом трапилося несподіване, неймовірне!..
Один з віщунів блискавичним рухом нахилився, схопив ближчу від нього шашку, широко розмахнувся і кинув її назад, через кам’яну стінку, до чужинців.
— Ой! — скрикнула злякано Ліда.
Цього вчинку віщуна не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталася проти них самих. Закам’янілі, вони побачили, як той же самий віщун знову нахилився. Він уже простягнув руку до другої шашки, щоб зробити з нею те саме, що й з першою. Але цього разу не встиг. Виблиснуло червоне полум’я, затремтіли скелі — і в хмарі чорного диму, в граді кам’яних уламків віщуни полетіли зі скелі вниз...
А перша, відкинута віщуном шашка?..
Товариші бачили, як вона пролетіла над їхніми головами, надто сильно кинута віщуном. Шашка повільно впала за скелями. Тільки маленький димок у повітрі вказував місце її падіння. І враз потому гримнув вибух, ще дужчий од попередніх.
Скелі урвища хитнулися, хитнулися — і... Широко розплющеними очима дивилися мандрівники на страшну картину, яку створювали зрушені вибухом кам’яні велетні, що нависали над ними. Кожен боявся поворухнутися. Ось зараз» зараз скелі впадуть, вони розчавлять, поховають усе під своїми важкими уламками!
