— А може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитав Артем, якому хотілося знайти якийсь вихід з цього безнадійного становища.
— Нічого не вийде, — похмуро відповів Дмитро Борисович. — Там тих ходів, переходів і відгалужень може бути безліч. Звідки ж знати, в який бік іти? Вивчення печери без плану забере надто багато часу...
Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся втратити і його, як втратив пергамент. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, якщо вірити заповітові Проніса, лежать поклади золота... Як же цікаво! Наче в якомусь пригодницькому романі!
Іван Семенович в цей час думав про інше. Твереза, досвідчена людина, бувалий геолог, він розумів, що несподівана знахідка Артема і Дмитра Борисовича сама по собі вже диктує потребу внести певні зміни в дослідницьку роботу. Якщо в стародавньому документі йдеться про поклади золота, то було б безглуздям, навіть злочином, не спробувати відшукати їх. Звичайно, Іван Семенович дивився на речі не так, як оці двоє молодих людей, як навіть Дмитро Борисович з властивими йому захопленнями. Молоді насамперед потрібна романтика. Артем і Ліда почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і зразу захопилися: адже це так незвично для них! Що ж до Дмитра Борисовича, то йому цілком досить його бронзової скриньки та ще якихось археологічних знахідок.
Інша справа з думками і прагненнями Івана Семеновича. Для нього, інженера-геолога, який всеньке життя шукає коштовні копалини, найголовнішим у несподіваній події була згадка невідомого Проніса про золото. Пройти повз неї Іван Семенович не міг. Але як його шукати, те золото? Звісно, коли б знайти план, про який згадував Проніс, було б дуже добре. Втім, коли його немає, все одно шукати треба. Робота, правда, піде дуже повільно, це ясно. Проте коли треба, то треба. На те на світі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!
Іван Семенович помилявся тільки в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті тіари скіфських вождів, ні навіть про будь-які таємниці печери в Гострому бугрі. Думки його линули зовсім іншим напрямом, аж ніяк не пов’язаним з сьогоднішніми подіями. Чому саме спали йому ці думки, Артем не міг би пояснити. Але він чомусь згадав своє дитинство.
Матері й батька він не пам’ятав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленький. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади, «сірохалатні», як він казав посміхаючись, бо й він сам, і всі інші діти в дитячому будинку зодягалися в сірі халатики. Це було дуже давно...
Потім він з двома товаришами, шукаючи пригод, втік з нудного дитячого будинку і деякий час мандрував, але так і не знайшов нічого, вартого тих голодних блукань.
І от одного разу трапилося так, що схудлий і виснажений Артем побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці теж із дитячого будинку, але зовсім не такого, де колись жив він, не «сірохалатного» і нудного. Це було видно по їхніх веселих обличчях, чути з їх жвавих розмов. Артем розбалакався з ними — надто вже цікаво було запускати модель літака, білу, ладненьку, що легко злітала в повітря. А потім вони пішли всі разом до того дитячого будинку, І директор дозволив йому лишитись...
Першого ж вечора, здається, вимитому і переодягненому Артемові показали нову для нього гру — лабіринт. На папері наплутано було безліч ліній, рисок, що утворювали пастки й тупики. Треба було знайти вихід з лабіринта, ніде не перетинаючи ліній. Артем довго морочився, але вихід знайшов. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала сміючись: «Отак і знаходь завжди вихід з усякого скрутного становища. Це ти сьогодні уже вдруге знайшов його». Артем здивовано глянув на неї: що вона має на увазі?.. Тоді вихователька пояснила: «Один раз — це коли ти прийшов сюди. Це був вихід з голодного безпритульництва. А другий — зараз, коли ти знайшов вихід з лабіринта. Розумієш?»
Артем, згадавши тепер це, всміхнувся: що ж, та порада пішла йому на добре! Він непогано запам’ятав її. І відтоді завжди знаходив свій шлях. Учився в школі, незабаром закінчить інститут, ось він і зараз шукає вихід з досить складного становища... Так, шукає вихід... Чи не тому він згадав про дитинство і той лабіринт, про заплутані його лінії і тупики?..
Тільки тепер Артем помітив, що він весь час тримає в руках кришку від бронзової скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах викарбуваних на ній візерунків. Він знову посміхнувся: справді, звідси й та згадка! Немов він знову шукає вихід з лабіринта... Тільки не мальованого на папері, а складеного з візерунків, з яких треба вибратися, не перетинаючи ліній. Ану, якщо з самого початку?
