Тим часом голос віщуна залунав ще грізніше. Він махнув руками, і, наче великий хижий птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, немов навмисно не помічаючи ані Сколота, ані його воїнів, які оточували старого вождя. Слідом за ним сунув переляканий, ошалілий натовп. Ліда здригнулась і схопила руку Артема: це було надто страшно!
Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Його меч уже був напіввитягнений з піхов. Але водночас з цим до нього схилилися Варкан і інші воїнн. Вони вказували вождеві на оскаженілий натовп, вони умовляли його, стримували… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю, наче перед ним розігрувалося якесь видовище…
— Захищатися, товариші! — одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів. Але захищатися було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю мандрівників, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхнули в саму гущу натовпу. Тоді він зробив те єдине, що міг іще зробити.
— Діано! Сюди! До мене! — вигукнув він, вигинаючись, наче в’юн, у руках дужих скіфів, що схопили його.
Щось велике й жовте майнуло в сутінковому повітрі, З лютим гарчанням собака стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох скіфів, що були ближче до юнака, і збила їх з ніг. Ще мить — і Діана вп’ялася гострими зубами в руку скіфа, що тримав її друга. Злякані вигуки залунали з усіх боків:
— Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..
А Діана крутилася навколо Артема, шкірячи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо юнака враз утворилося вільне місце. Він став наче центром зачарованого кола, якого скіфи не насмілювалися переступити, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшної собаки, поскіни, священної для них істоти. І такий Діана нагонила на скіфів страх, що ніхто з них не насмілювався навіть оборонятись. Укушений кинувся навтікача, а його сусіди відступали, штовхаючи один одного. Так, старий віщун прорахувався хоч у цьому, він забув про той страх, який відчували скіфи перед поскіною, — можливо, навіть більший, ніж перед грозою і блискавками…
— Добре, — мовив задоволено Артем, — добре. Тепер посуватимемося до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!
Втім, собака й сама поривалася до своїх друзів. Як розумний, сміливий боєць, вона то лякала когось своїми міцними іклами, то кидалася вперед, пробиваючи шлях, то стрибала назад, остерігаючись наглого нападу ззаду, чи допомагала Артемові, аби він не відставав од неї. І ніхто з скіфів навіть не пробував чинити опір собаці: священний страх перед поскіною був сильніший за все! Дехто з скіфів вважав за краще бути подалі від страшного дракона. І замість усіх інших вигуків було чути тільки одне:
— Поскіна!.. Поскіна!..
— Діано! — пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.
— Ми тут, тут уже, Лідо, — озвався Артем. Мандрівники були, нарешті, знову разом. Четвер людей стояли одне біля одного, беззбройні, під захистом собаки. Чи надовго?..
Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів, озброєних луками, стрілами, дротиками, мечами. І незважаючи на таку явну перевагу, скіфи не рушили а місця. Так, їх лякала страшна собака; проте — чому вони не вживали зброї? Адже чужинців можна було протягом миті звалити стрілами.
Про це думали усі мандрівники. На це відповів Дмитро Борисович, наче вгадавши думки інших:
— Мабуть, старий віщун наказав захопити нас живцем…
Іван Семенович кивнув головою: певно, так. І зразу ж він прийняв рішення, яке підказав йому мимоволі археолог.
— Товариші, - сказав він тоном, який не припускав заперечень. — Тепер давайте не опиратися. Треба скоритися. Віщун може змінити свої плани й наміри. Досить одного його слова — і скіфи вживуть зброю, дротики чи стріли. Тоді вже нам не допоможе і Діана.
— Як, не захищатися? Скоритися?
— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певен, що зараз старий віщун ще не має наміру вбивати нас. У нього якісь інші задуми. Поки що принаймні… Інакше ми не змогли 6 обговорювати це, розумієте?
Артем змовчав. Іван Семенович, певна річ, мав рацію.
— Так от, ми повинні використати це “поки що”. Побачимо, що буде далі. Жодного опору! Це особливо стосується вас, Артеме, хоч і Дмитро Борисович має пам’ятати. Тихо і спокійно!
Ще раз прогуркотів грім. Але цього разу він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців тісним колом, не відходячи від них, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.
— Гаразд, ми не чинитимемо опору, — тихо сказала Ліда. — А що ж буде далі?
Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна, який можна було розпізнати серед сотень інших, хрипкий, владний. Втім, сам віщун не показувався.
— Нагадую: спокійно, товариші! — ще раз підкреслив Іван Семенович.
