Кільце скіфів трохи звузилось. Точніше, воно звузилося лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку виступив уперед, виставивши перед собою дротики. Діана негайно ошкірилась і спробувала стрибнути на ворогів, але дротики спинили її… Скіфи наступали. Ось кінці дротиків торкнулися мандрівників. Діана намагалася кидатися всюди — і скрізь її спиняли вістря дротиків, скерованих всередину кола. Але зразу стало помітно, що в той самий час, коли вістря дротиків в одного боку невпинно насувалися на мандрівників, з другого вони відступали, звільняли місце.
Намір скіфів — точніше, старого віщуна, який керував ними, — був зрозумілий. Вони натискали на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.
— Отож, товариші, скоряємося, — повторив геолог. — Пішли!
За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, бо скіфи зрозуміли, що полонені не чинитимуть опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича, тим більше, що її друзі йшли спокійно: значить, усе гаразд. І собака так само спокійно йшла поруч з ними. Це нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом до його намету, якби не вороже коло мовчазних людей навкруги, що тримали напоготові дротики й іншу зброю…
— Проте як це Сколот так легко погодився віддати нас старому віщуну? — раптом збуджено мовив Артем. — Адже перед тим він казав, що ми перебуваємо під його захистом. Це ж просто зрада!
— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж сам бачив, лк підбурив натовп старий віщун. Бачив, як він налякав скіфів?
— Все одно Сколот зобов’язаний був до кінця захищати нас, — уперто наполягав Артем.
- І нічого б не вийшло. Тільки пролилася б ще кров, а віщун так чи інакше захопив би нас, — заперечувала дівчина. — Хіба ти не бачив, що навіть Варкан умовляв Сколота не чинити опору?
— А, Варкан!.. — зневажливо кинув Артем. Юнак тепер чи не в кожному скіфі бачив ворога.
— Надаремно ти так кажеш, — спалахнула Ліда. — Варкан дуже добре ставиться до нас.
— Невже? — іронічно скривив губи Артем.
— Досить балачок, Артеме. Ви просто роздратовані. Ліда має цілковиту рацію, — суворо втрутився Іван Семенович. Юнак незадоволено змовк: що говорити, коли всі проти нього? Звісно, може, Ліда й має рацію щодо Варкана, хлопець він дуже симпатичний, але… чому це Ліда так захищає його?..
— Тільки одне для мене неясно й досі, - наче вела, далі Ліда.
— Ач, тільки одне! — не стримався Артем. — Решту вона зрозуміла і все з’ясувала собі!
Артеме! — виразно спинив його Іван Семенович. А Ліда вела далі, наче й не чула ущипливої репліки юнака:
— Що то за кривобокий і яка його роль у всьому цьому, ось що я хотіла б знати…
Цього не знав ніхто. Поведінка молодого неприємного скіфа була загадковою. Так чи інакше, розмова остаточно вщухла.
Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до кибитки Сколота, тією самою вулицею, створеною з возів і кибиток. Ось, випереджаючи натовп, повз них, уже на коні з багатою збруєю, проїхав старий віщун. Він з холодною, люттю обдивився скорених чужинців. Цей погляд не обіцяв нічого втішного. І подумати тільки, що вони перебувають тепер у цілковитій владі цієї жорстокої і підступної людини!
Далі за натовпом, на бугрі, мандрівники побачили невелику юрбу людей. Мабуть, це були ті самі полонені, яких сьогодні привели сюди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо стояли вони досить далеко.
І знову Артем вдивлявся, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносилися високо вгору круті кам’янисті урвища. Ніби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони торкалися хмар, ховалися серед них. Краєвид скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовто-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, скрізь гори… Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї велетенської печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи… як скіфи потрапили сюди? І як дожили до наших часів?.. А над ними, над полем, над возами й кибитками — кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами… Дивно, дивно, навіть не повірив би ніколи, якби не опинився тут сам…
Тим часом процесія підійшла до кибиток, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і пантери-поскіни, були й леви, і олені. Все було намальовано грубими рисами на повстяних наметах.
— Очевидно, всі ці малюнки мають релігійне призначення, — зауважив археолог, який майже зовсім заспокоївся. Принаймні зовні в ньому не було помітно і слідів недавнього збудження.
Скіфи спинилися. Біля великої кибитки стояв старий віщун. Тепер, крім льняної жіночої сукні, на ньому був довгий червоний плащ, теж прикрашений химерними малюнками звірів і птахів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених чужинців.
— Старий шахрай дає нам зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем, — Ех, не моя тут сила, а то б я йому!..
— Тихіше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив Іван Семенович. — Я ж просив, аби ви були стримані.
