— Дуже радий. Я так і думав, що ви одразу зрозумієте деяку незручність, гм… Скажімо, я затримався тому, що…
Археолог вагався, йому важко було вигадати пристойну переконливу причину:
— Тому, наприклад, що ослабла попруга на попоні, її треба було підтягти, Дмитре Борисовичу, а це досить важко для незвичної людини, — охоче допоміг йому Артем.
— Так, так, я й сам щойно хотів сказати відносно попруги, — зрадів археолог. — І, крім того, у мене є до вас, кхм, ще одне, суто особисте прохання. Ну навіщо так гнати коней, наче на пожежу? Отож надалі — стримуйте ви наших завзятих кавалеристів. Добре? Ну куди нам поспішати? Тільки стомлюватися…
— Гаразд, Дмитре Борисовичу, — погодився юнак. Він чудово розумів, що знервованого археолога треба заспокоїти.
Вони під їхали до товаришів, які нетерпляче ждали їх. Кількома словами Артем розповів вигадану причину затримки, відчуваючи на собі весь час неспокійний погляд Дмитра Борисовича, який, мабуть, побоювався, що юнак не стримається і скаже щось зайве. Втім, усе обійшлося добре, і група вирушила далі. Тепер їхали вже повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знову почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища, до якого вони під’їжджали.
— Отут, на цьому схилі, добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут-таки недалеко й витоплюють метал з руди. Керує роботами, між іншим, приятель Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня…
Ось уже виразно стало видно схили, від яких, попарно йшли люди. Вони несли руду в корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби здіймався чорний дим, такий важкий, що тут-таки одразу опускався додолу й слався по землі.
— Тут працюють невільники, скіфів серед робітників мало, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це для вас, Іване Семеновичу.
— Дякую.
— Крім того, Варкан каже, що він уже викликав сюди Роніса. Мабуть, з ним буде цікаво побесідувати. Варкан каже, що він дуже обізнаний в цих справах…
Іван Семенович, надзвичайно зацікавлений, уважно роздивлявся навколо. Такі самі, власне, схили, як і всюди. Кам’янисте урвище… а ось принесли і руду. Що ж, гарна руда… правда, в ній є чимало домішок, досвідченим оком геолога це можна було помітити відразу. Тому-то з цієї мідної руди й виплавляють бронзу: очевидно, в ній є певна доля олова чи сурми, цинку чи свинцю… Так, саме так. Бронза з такої руди має бути непогана. Але…
Іван Семенович звернувся до Дмитра Борисовича:
— З бронзою все гаразд, Дмитре Борисовичу. Мою цікавість задоволено. Проте виникає питання…
— Яке? — поцікавився археолог.
— Скільки мені відомо, хоч я тільки геолог і не маю відношення до археології, стародавні скіфи жили вже не в бронзовому віці, а в залізному, чи не так?
— Звичайно, Іване Семеновичу. За їхніх часів залізо вже широко увійшло в побут, скіфська культура сформувалася в період цілковитої перемоги заліза над бронзою.
— Отак думав і я. А ми з вами бачимо у нашого племені явну перевагу бронзи над залізом. І видобувають вони саме бронзу, адже правда? Те, що ми спостерігаємо тут, доводить це. У чому ж річ, чому бронза, а не залізо?
Дмитро Борисович нерішуче покрутив свою борідку. Він не міг знайти відповіді на це запитання,
— А й справді, чому? — задумливо повторив він питання Івана Семеновича. — Звичайно, і тоді, коли бронза поступилася місцем залізу, цьому металові бога війни Ареса, існували ще й бронзові наконечники стріл, і бронзові оздоби, і мідні казани, шоломи й інше. Але ж не це визначало епоху, ви маєте цілковиту рацію, дорогий Іване Семеновичу. А тут — наявне саме виробництво бронзи…
- І ніяких ознак заліза, занотуйте, — додав геолог?
— Так, дивно… Послухайте, Іване Семеновичу! — Очі Дмитра Борисовича раптом спалахнули здогадкою. — А що коли наші скіфи, які в свій час уже жили в залізному віці, потім, опинившись у відрізаній од світу печері, змушені були повернутися до бронзового віку? Що ви скажете?
— Тобто як повернутися? За щучим ведінням, чи що? Поки що не розумію вашої думки, Дмитре Борисовичу.
— А, та це ж цілком можливо, Іване Семеновичу! Наші скіфи опинилися в печері, так?
— Погоджуюся, і що з того?
- І коли вони намагалися знайти в цій ізольованій від оточення печері залізну руду, — її не було. Розумієте? А мідна — була. І вони, ці відірвані від світу скіфи, почали знову користатися нею, а не залізом. Отже, повернулися до бронзового віку. А що їм лишалося робити?
Тепер замислився й Іван Семенович. Що ж, думка Дмитра Борисовича хоч і була досить спірною, але відмовити йому в логічності було не можна.
— Гаразд, доведеться прийняти вашу здогадку як певну гіпотезу, — нарешті відповів він.
— А мені здається, що це вже не гіпотеза, а досить важливе відкриття. В усякому разі, за даних обставин, — вже запально заявив Дмитро Борисович, який, як і слід було чекати, остаточно захопився своєю ідеєю. Іван Семенович обережно промовив:
— Гаразд, ми ще встигнемо перевірити все до…
