— Тільки чи пощастить нам розказати комусь про всі наші важливі відкриття? — тихо зауважив Артем.
Похмурий вигляд високих кам’янистих урвищ нагадав йому особливо відчутно про незвичність всієї обстановки, про те, що вони перебувають у дивному, відрізаному від людства світі, глибоко під землею… ах, як глибоко і далеко!..
— Що за песимізм, Артемчику? — з лагідним докором мовила йому Ліда. — Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемося звідси на поверхню землі, до своїх?
Артем промовчав. Йому було трохи ніяково: справді, що відповісти? Ця фраза вихопилася в нього мимоволі. Втім, увагу Ліди вже привернуло інше.
Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися. На низенькому кошлатому коні до них під’їжджав той самий чоловік, від якого вони вперше почули тут грецьку мову. Роніс…
Зодягнений у напівгрецький-напівскіфський одяг, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт на схилах урвища справляв незвичайне враження. Мандрівники вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених колись греків, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його манерах, ні в розмові. Він поводився спокійно, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідника сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива усмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже невільник, — знає собі ціну і не звик турбуватися про свою долю.
Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що обидва вони — давні друзі, які розуміють один одного на півслові, цілком довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову і поглядаючи на чужинців. Його уважні очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Тільки на хвилинку, бо майже одразу по тому вже дивився на Дмитра Борисовича. Але Ліда встигла помітити уважний дружній погляд і запам’ятала його.
Варкан закінчив, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його так само безупинно перебігали а одного чужинця на іншого, наче він хотів тим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено, як рівний з рівними. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекладати товаришам зміст того, що казав Роніс, — з такою приємністю слухав він округлі фрази грека; здавалося, що вони й без перекладу зрозумілі всім.
— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди в цілому? Тоді я попросив би їх рушити за мною, і я дам усі необхідні пояснення.
Огляд цей тривав недовго. Він цікавив найбільше, хоч це й могло здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло серйозно цікавити досвідченого інженера-геолога в тих застарілих з його погляду, цілком кустарних способах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямами та потужністю жил…
Інтерес Дмитра Борисовича був незрівнянно ширший. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все, все. Ніщо не лишалося поза його увагою. І вже не вперше Артем чув. його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне. — Коли б мені фотоапарат… коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій газовій печері!..
Але апарата не було — і Дмитро Борисович ладен був безконечно затримуватися біля кожної речі, щоб старанно змалювати її у свій нотатничок. Артем неуважно стежив за археологом, а думки його весь час поверталися до одного: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки він знає його? Або інакше — що саме воно нагадує йому?..
Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він, на прохання мандрівників, розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоча зрідка в його голосі і проривався смуток.
— Звичайно, я народився тут, — говорив він. — Але ніколи в житті я не забував того, що розповідали в нашій родині, передаване від батьків синам. Я завжди пам’ятатиму це. Моїх далеких предків захопили скіфи в полон в Ольвії під, час перемоги скіфів над греками. І скіфські переможці перетворили їх на своїх рабів. Моїх предків і всіх їх нащадків!
Варкан, що досі дещо неуважно слухав Роніса, підвів голову і всміхнувся:
— Ти так говориш, Ронісе, наче в цьому є щось дивне. А коли б мої предки попали в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді їх перетворили так само на рабів, тільки в Ольвії…
Раптом вони обидва перейшли на скіфську мову, сперечаючись про щось. Дмитро Борисович використав цю хвилину, щоб поділитися з товаришами своїми думками.
