Вкотре дивлячись на шпалери в новому класі, Андрій згадував ті дні й свою волошку, що розсіялась невідь-де по світу, майже як він. Андрій давно не бачив тітки Марини та її Рудольфів, але майже щодня бачився зі Світою. Вона подобалася йому значно більше від усіх, кого він знав у цьому селі, де вони з батьками тепер мали будинок над яром.
А сьогодні в школі від Світи Андрій дізнався, що, окрім хорошого імені, він має ще й свято з його ім’ям.
— Як усе пройшло?
Вони знову розмовляли на кухні. Здавалося, що з усього будинку саме тут слова спліталися найкраще, почути їх було найлегше, навіть коли достатньо просто помовчати.
— Він не прийшов.
— Що, справді?
— Ага, вперше пропустив заняття. Я так старанно готувалася. Прикрасила клас, купила калиту. Знайшла в клуні та принесла рогача й коцюбу, щоб було на що калиту прив’язувати Пану Калитинському. І щоб було все як годиться, із жартами, стрибками, примовляннями й тим, завше твоїм улюбленим: «Діду-діду, я на коцюбі їду!».
— І все дарма.
— Звісно ні, — заперечила Світлана. — Інші діти. Їм вдалося добряче повеселитися.
— А тобі?
— Не очікувала, що лишуся сама.
— Не перебільшуй. У тебе є я.
— Але ти не завжди поруч.
— Той малий теж. Чому його не було?
— У месенджері написали, що захворів, — жінка дістала з верхньої полиці чоловікову чашку й наповнила її по вінця гарячою водою. Місця для чайного пакетика вже не зосталося, тому Світлана, здмухуючи гарячу пару, надсьорбнула з темного горнятка. Відчула, як вода неприємно обпікає кінчик язика. — Певно, застудився. Погода тільки й припрошує захворіти на осінь, хоча завтра, вважай, зима.
— Він одужає.
— Та звісно ж, що одужає, — поклала півтори ложечки цукру, як зазвичай. — Але він так хотів уперше побувати на святі з власним іменем. Уявляю, як би Андрійко радів. А я стояла сьогодні осторонь, як ота його сіра чапля. — Світлана стрепенулася. Нова думка обпекла її дужче терпкого чаю. — Але ж цей день ще триває! Ще не пізно.
— Хочеш на андріївські вечорниці?
— Майже — я не хочу бути сірою чаплею. Не хочу стояти осторонь! Розумієш?
— Цілком ні, — як зазвичай лаконічно відповів чоловік. Світлані здавалося, що Володимир шепоче щось на вухо. Ніжно торкається спини, цілує шию. — Але це мені в тобі й подобається.
— Сьогодні, прошу тебе, будь тихим. Я маю спекти калиту! Сама. Хочу зробити все як слід. Мені це важливо… як і ти важливий. Найважливіший.
Світлана заходилася перебирати запаси в шафках: трохи борошна, меду, знайшлися родзинки (ще, певно, з Великодня, але досі смачні), набила горіхів, дістала пару яєць. Розчинила тісто, замісила на присипаній білим борошном втоми дощечці. Тепле тісто зігрівало, приколисувало, дарувало спокій. Розігріла духовку. Виліпила потрібної форми хлібець, прикрасила, не забувши лишити отвір посередині. За пів години вже діставала випечену калиту.
— Ну хіба ж не краса? — милувалася витвором власних спонтанних старань, вдихаючи паркий солодкий запах свіжоспеченого святкового буханця.
Загорнула калиту в рушник, а себе в тепле пальто. Взяла з собою коцюбу й рогача та почимчикувала в дощовий вечір — шукати стежку до будинку над яром.
Дощ невблаганно періщив, капаючи сутінками на останній осінній вечір. Холодний вітер витав скрізь і всюди, лишаючи по собі задубілу темряву. Світлана заледве перебирала ногами, борсаючись у багновинні розмитої дощами стежки. Чіплялася за старий бур’ян і чагарники, аби втриматись і не скотитися в яр, де колись ховалися з чоловіком від диких бджіл і зайвих очей.
— Хто вперед — тому мед, — примовляла зціпивши зуби, — а хто ззаду волочеться — тому жаба печеться! — перекрикувала стогін вітру власними зітханнями. — Давай, жінко, вперед! Ще трошки! — Але думалось Світлані тієї миті зовсім не про тяжку слизотну дорогу, а про все, що чекало опісля — геть усе. Як далі бути із собою? Прокидатися вранці, йти на роботу чи їхати в місто, ставити вже набридлі всім питання (чи хоча б одне), чути незмінну вже бозна-скільки місяців відповідь, бачити остогидлі обличчя і їхні спокійні вирази: «Почекайте, жіночко, підождіть».
А вона не хотіла ждати, не могла, не вміла й не бажала вчитися цього робити. Себе ж не переждеш. Себе не вичекаєш. Та для себе вже давно не старалася, а от для дітей — так — мусила. І лишень поступово, хоч спершу з примусу, бралася до роботи. Руки не слухалися, голова стугоніла порожнечею ненароджених думок, очі пекли, просячи сліз і сну. А вона писала, друкувала, вирізала, клеїла й готувалась до кожного завтрашнього дня й потоку ямбів, натуральних чисел, стрічок часу, елементів сталого розвитку, криків, тіктоків, перерв і нових занять — по колу — до останнього дзвінка чи чергового пронизливого волання повітряної тривоги. До збирання похапцем, до пошуку шапки в кишені й вишукуваннями очима всіх за списком: «Головне нікого не забути. Безпечно сховати». Утім, це краще, аніж удома, в мовчанні й порожніх екранах. Це просто краще. Це їй просто покращало… Тепер, від холоду вітру, вогкості кінця осені й початку зими, від теплої калити, захованої у пазусі, просто стало трошки легше.