За часів панування червонопиких дідуганів, які помпезно стояли на високих трибунах і швидко мерли під чорно-білі кадри з «Лебединого озера», такі шапки й дідоморозівські костюми були справжнісінькими «скарбами», що виділялися на «культуру села, в кількості одна штука». І кожен заклад — клуб, школа, дитячий садок — мусив виборювати право першим у сезоні нарядити свого працівника «у святкове». Світлана пригадала себе малою в дитячому садочку. У теплих коридорах приємно пахло супом, білилом зі стін, гуашшю й дрімотою. Діти переодягалися, готуючись після денного сну до новорічного свята. А вона, у цокотливих капцях, вибігла з групи в коридор до горщиків. Двері навпроти — «до виховательок» — були прочинені. Упоравшись із металевим горщиком, Світлана, почовгуючи, підкралася до «забороненої» кімнати. Там, серед купи вішаків, старих і нових пальт, беретів і хутряних шапок, за столиком сиділа одна з виховательок і старанно фарбувала ніс у червоний. Маленька Світлана прикипіла поглядом до химерного видива. Жінка, накладаючи грим, поступово перетворювалася зі знайомої крикливої наглядачки на сивого дідугана. Далі в хід пішли борода й червона шапка. На святі дівчинка ледь не розплакалася, коли сварлива вихователька в костюмі старого діда тицяла їй якийсь скудний подарунок.
Звідтоді Світлана не любила денний сон, Дідів Морозів і горщики. Лише дорослою збагнула чому. Добре затямила, певно, що годиною сну недоспану ніч не наздоженеш. І що люди люблять обманювати, навіть коли не знають, навіщо те потрібно. А горщики просто не любила — туди пісяли всі, а вона більше ні.
— Пора вже викидати цей старий мотлох, — подумалось за стару шапку й мулькі спогади.
Андрієві подобалося його ім’я. Це ім’я було так само хорошим, як він сам — просто хорошим і нічого зайвого. Але окрім хорошого імені, Андрій мав і велике прізвище, для особливих випадків чи для чужих людей, як казала мама, — М-И-К-О-Л-А-Й-Ч-Е-Н-К-О — Андрій Миколайченко. Хлопчина неабияк радів із того, що має чогось більше, ніж один. Хоча їхня колишня сусідка тітка Марина якось сказала, тицяючи малому кругленьку цукерку, яка при жуванні чомусь завжди чіплялася та ховалася між зубчиками й потім доводилося довго-довго виганяти солодкі залишки зубною щіткою, що це банальне ім’я і свого сина вона колись назвала Рудольфом, а тепер Рудольфом у неї ще зветься кіт. Бути як чийсь син чи кіт Андрій не хотів, тому, за порадою тата, більше не зважав на слова тітки Марини, але від цукерок не відмовлявся.
Одного разу, здається, це було за кілька днів до вчора, а може, й роки тому, із Андрієм трапилася дивна пригода, після якої він вирішив: помічатиме те, чого раніше не помічав і на що не звертав уваги. Вони ще жили не в хаті в селі, а у великому місті й маленькій квартирі. Над головами не літали ракети й тітка Марина не волала, шукаючи між завалами своїх Рудольфів — кота й сина. Того ранку мама весь час повторювала, що почувається незібрано й сонно, бо не може випити вранішньої кави — електричний чайник відмовився гріти воду.
— От халепа! — бідкалась мама. — Доведеться діставати з полиці старий.
Андрій намагався вмовити чайник, аби той нагрів своє випукле черевце з водою, але чайник відмовчувався. Хлопчикові хотілося нагримати на електричного неслуха, але мама заспокоїла Андрія.
— Не репетуй, дорогенький. Завтра ми підемо до крамниці й купимо новий.
— Ти знаєш, де продаються чайники, і навіть електричні? — запитав Андрій.
— Ну звичайно ж! — розсміялася мама. Вона знала все-все, чи принаймні те, чого не знав малий, і Андрієві це дуже подобалося, адже про оте «все-все» завжди можна запитати в мами. І в тата теж можна, але вдома він бував не так часто, як мама.
— А що буде із цим?
— Його доведеться викинути чи віддати на якусь переробку, тато на цьому краще розуміється. От він прийде з роботи й ми запитаємо.
— Невже цього чайничка в нас більше не буде?
— Утім, буде інший. Не турбуйся.
— А цей… — він підійшов до кухонного прибора, — цей чайник зникне від нас?
— Іноді речі зникають, — зітхнула мама. — І не тільки речі, а навіть люди.
— Хіба усе ламається?
— Так, світ дуже крихкий, — мама трохи помовчала. Андрій помовчав також. Вони удвох стояли й дивилися на зламаний чайник, а він, принаймні Андрієві так здавалося, із цікавістю дивився на них. Тепер вони мовчали утрьох. — Що ж, мій помічничку, — жінка погладила хлопчика по світлій чуприні, — час братися до роботи! Попереду важливі справи!
Андрій теж мав важливі справи, хоч ще не знав, які саме, але точно важливі. Йому кортіло ретельно поскладати вже складені іграшки в кімнаті, тому спершу він їх розкидав. Жваво балакав із кимось у свій іграшковий телефон. Тричі рахував до шести. Грався в кліпання очима перед дзеркалом. Уявляв себе танцюристом і старанно ставав на носочки. Далі уявляв, що вже його ведмедик-танцюрист, і змушував косолапого мовчуна ставати на носочки. Потім довго визначався з новою зачіскою для гривастого лева й знову складав розкидане.