— Ну що, може, вже будемо їсти? — Іванич поставив на стіл одну з пляшок. — Доки тепле.
— Та сідаєм, чого ждем, — Сірий підсунув стільця ближче. — А Койот прийшов? Хто йому звонив?
— Я, — Доцент саме насипав картоплю. — Сказав, що скоро буде.
Усі потроху розсілися. Інвалід їв, нахвалюючи, яке ж смачне, Лисий — мовчки й зосереджено. Щасливчик жував, паралельно гортаючи відео в смартфоні, Іванич наливав.
Знадвору почувся гавкіт Жучки, але швидко стих. Впізнала.
— Кость, піди впусти того шакала. — Сірий саме насипав собі салат. — Ти ж скраю сидиш.
За мить почулися кроки й веселий голос Койота. Кинувши куртку на своє ліжко, зайшов у зал. Рудуватий, зі щетиною та розкуйовдженим волоссям, він не виглядав на свої двадцять п’ять. Взагалі важко було визначити на око, скільки йому. Слідом пройшов Костя й сів за своє місце.
— Я, бачу, вчасно прийшов. — Койот захоплено оглянув стіл. — Вадюха, двигайся.
Щасливчик, не відриваючись від смартфона, посунувся.
— Чого так довго? — голос Сірого став різкішим, ніж зазвичай. — Мене тут вже Банкір за тебе виїбав. Наступний раз по шиї получиш.
— Вибач, Сєрьога, з пацанами заговорився. — Койот потягнувся до миски із салатом. — Ну ви тут і наготовили. Ресторан прямо.
— Тобі штрафну. І посуд потім помиєш з Інвалідом.
— Плюс-плюс.
— А мене чого на посуд? — Інвалід за звичкою зразу падав на мороз.
— Ти тут поговори мені! — Сірий поставив порожню чарку на стіл. — Ще й сніг підеш чистить.
— Ладно, ладно.
— Іванич, наливай.
— Зараз, крильце доїм. — За мить старий поклав кістку на тарілку й витер руки. — Костя, ти будеш?
— Буду.
— Ого, нічого собі, Равлик бухає. — Щасливчик аж відірвався від екрана. — Давно почав?
Костя щось буркнув у відповідь.
— Молодець, Равлик, трохи можна. — Іванич розлив по чарках коньяк. Цокаючись, руки з’єдналися за столом.
— Ну, за перемогу.
— За кінець війни.
— Хай уже швидше.
— Дай Бог.
Костя дістав із банки шматок консервованого персика й поклав на тарілку. Він не пам’ятав, коли востаннє був такий п’яний. Навіть у сауні, на дні народження кума, було не так погано. Як тоді було, пригадати не вдавалося, але точно не так. Точно.
Предмети втрачали чіткість, голоси звучали ніби далека луна, рухи стали млявими й важкими. Коли почався відлік секунд, Костя повільно повернув голову в бік смартфона Сірого, на якому транслювався новорічний виступ президента. Три, дві, одна… Всі радісно загуділи, цокаючись чарками. Хлопець простягнув руку, дзенькнуло кілька разів. Якусь мить пороздивлявшись чарку, махом випив. Тіло неприємно звело й трухнуло. Але вже не так сильно, як на початку. Тепер ішло краще.
Закусивши персиком, Костя дістав телефон. Знову нічого. Жодної відповіді на десятки його повідомлень. Абонент поза зоною.
Поруч лунали радісні голоси, хлопці говорили з рідними по відеозв’язку, повторювали ті самі побажання.
— Головне здоров’я, — зичив Сірий вже відчутно сп’янілим голосом. — Якщо буде здоров’я… То буде все… Головне, щоб були здорові…
— Обов’язково… — це вже Доцент говорив із побратимом, якого Костя не знав. — Обов’язково побачимось… І погуляємо… В сауні, як завжди… Да, да, і дівчат… Хоча, може, краще, пару зайвих ящиків пива, ха-ха…
Лисий відійшов у куток кімнати й звідти тихо говорив по мобільному. Хоча навіть якби й голосно, все одно ніхто нічого б не зрозумів. Закінчивши розмову, кілька секунд мовчки дивився на Костю. Потім щось запитав. Хлопець похитав головою, мовляв, не зрозумів.
— Кави? — Лисий підійшов і спробував спитати чіткіше. — Кави буш?
Костя кивнув.
Вже на кухні, за чашкою чорної, як смола, рідини, спробував зібрати себе докупи. Виходило погано. Світ довкола гойдався, гіркота в роті була не приємною до нудоти. «Хоч би не блюванути», — подумав Костя й, повільно підвівшись, вийшов у передпокій.
Койот зі Щасливчиком курили. Сів біля них на ящик, обперся спиною на стіну. Очі заплющилися самі.
— Равлик, щось тобі реально хєрово, — почувся веселий голос Койота.
— Ага, — піддакнув Щасливчик. — Хіба мама не казала, щоб багато не пив?
Костя мовчав, не реагуючи.
— Чуєш, Равлик, — Щасливчик намагався говорити серйозно, тамуючи сміх. — На ось, курни. Реально попустить. Зуб даю.
— Давай. — Костя неочікувано навіть для самого себе взяв косяк і, затягнувшись, відразу закашлявся. Легені обпекло, на очах виступили сльози.
— Це що, хлоргексидин? — запитав.
— Ні, це краще.
Койот, дружелюбно сміючись, поплескав його по спині. А Щасливчик реготав, не зупиняючись. Від злості та образи Костя зробив ще кілька затяжок. Цей раз не так глибоко, тож удалося побороти кашель. Дим виходив красивими білими хмарками, розсіюючись у повітрі. А потім стало добре. Надзвичайно добре.
…Коли у двері постукали, Іванич уже хропів у своїй кімнаті, а Сірий із Доцентом допивали коньяк. Інваліду не лишилося, і він, вочевидь, образився.
— Це ще кого знову принесло? — Сірий укинув порожню пляшку в рюкзак. — Равлик, іди глянь.
Але помітивши, що Кості немає, перевів погляд на Інваліда.
— Іди ти.