— А чого я? — обурився той. — У мене нога болить.
— Зараз ще щось болітиме. Не зли мене.
— Та, може, на кухні хтось є. — Доцент підвівся. — Койот! Лисий!
Із передпокою почулося клацання засову і голоси. Один належав Щасливчику, а другий…
— Бля, знов приперся! — Доцент вийшов із-за столу й пішов на кухню. — Заїбав, блін.
— З Новим роком! З новим щастям! — голос Колі звучав приязно, ніби в проповідника перед збором коштів.
— Та яке щастя, коли ти, нещастя, приперлося?
— Молока приніс, як ви просили. — Він простягнув півторалітрову пляшку з-під пепсі, в якій було щось біле. — Ось.
— Оце ти даєш. — Доцент взяв ємність і, покрутивши в руках, поставив на стіл. — Де дістав?
— У баби Зої.
— А вона ще й молоко жене?
— Ні, корова жене. — Коля задумався. — Точніше, корова доїть, а баба Зоя… Ні, не так. Баба Зоя доїться, а корова…
— Молодець баба Зоя, — підмітив Сірий, заходячи на кухню. — В її то года. Сам доїв?
— Та ні, — Коля повністю заплутався. — Короче, це молоко корови.
— Важливе уточнення, — кивнув Доцент.
— Воно хороше. Свіже.
— Не сумніваюсь. Точно свіжіше, ніж у баби Зої.
— Вона казала, вечірнє.
— Головне, щоб коров’яче. — Сірий сів на стілець навпроти. — Бо в мене вже сумніви з’явилися.
— Не переживайте. — Коля підняв долоні в мирному жесті. — Качество вищий клас. Настояще. В магазіні такого нема.
— Ну, тоді від імені підрозділу висловлюємо подяку за наданий продукт. — Доцент поплескав Колю по плечу. — Чи ти ще щось хотів?
— Якщо можна, бутербродік. Дуже вкусний.
— Інвалід! Прийом! — Сірий гукнув у хату. — Там ще бутерброди є?
— Є пару штук.
— Неси сюди. І салат захвати.
За мить на кухні шумів електрочайник, Доцент засипав пластиковою ложкою каву та цукор до металевих чашок, а Коля прикінчував третій бутерброд, заїдаючи салатом.
— А, вспомнив, — він раптом перестав жувати. — Хотів спитать, а куди то ваш боєць пішов на ніч глядя?
— Який боєць? Куди? — Сірий нахмурився. — Що ти мелеш?
— Ну, отой. З вухами… — Коля відкусив ще шматок бутерброда. — Я їхав на велисопеді, бачив, як він по вулиці йде.
— Равлик? — перепитав Доцент. — Не може бути. Я ж щойно його бачив. Сидів у прихожій… Щасливчик! Костя там?
— Нема, — почулося з передпокою. — Мабуть, у туалет пішов. Або в СЗЧ уїбав.
— Серйозно. Де Костя? — Сірий пройшовся по хаті. — Його нема.
— Ну, я думаю він в сторону райцентру пішов. — Коля на секунду перестав їсти. — Через поле. Тіки там довго йти. Кілометрів десять.
— Де ти його востаннє бачив? — Сірий тягнув велосипед разом із власником, і той, спотикаючись, з усіх сил намагався не впасти. Лисий і Доцент ішли слідом. Хурделило, сніг боляче сік по обличчю, засипав дорогу.
— Ну отам, — захекавшись, показав Коля. — Отуди пішов. Через поле.
Три постаті, розділившись, кинулися у вказаному напрямку.
— Сліди шукайте! — крикнув Сірий і його голос за мить розтанув у шумі вітру. — Надіюсь, ще не встигло замести…
Коля стояв, обпершись на велосипед, і дивився, як троє чоловіків бігали туди-сюди по полю, опустивши голови. Не можна було визначити точно, скільки часу минуло, але мороз проникав усе глибше, заганяючи жала під шкіру. Починало трусити. Коля загорнувся щільніше в пальто й почав пританцьовувати. Раптом один із силуетів зупинився й крикнув щось. Слова було важко зрозуміти, а через шум вітру це видавалося зовсім нереальним. Але старший зрозумів. Удвох вони підбігли до того, хто кричав і разом рушили далі. А за хвилину пролунав ще один вигук, який Коля теж не зрозумів.
— Він живий? — запитав Сірий у Доцента, який саме обтрушував із Кості сніг, і впав поруч на коліна. — Ну?
— Не знаю… — той ляснув хлопця кілька разів по обличчю й, не помітивши реакції, відгорнув рукав куртки, намагаючись знайти пульс. — Не знаю, він холодний… Але пульс… Пульс, здається, є…
— Лисий, допомагай. Понесли його… — Сірий підняв тіло із землі. — Бери, отак. Швидше, швидше…
Коля стояв, зачудовано спостерігаючи, як троє несуть четвертого, спотикаючись і зриваючись із ходьби на біг.
— Грузи його на велик, — почувся голос Сірого. — Отак.
— Ми реквізуємо транспортний засіб, — пояснив Доцент Колі, який досі не міг уторопати, що й до чого. — Дуй за нами.
Ошелешений, той слухняно рушив слідом, уперше по-справжньому злякавшись утратити свій велосипед.
…Перше, що відчув Костя, це тепло. Гаряче, воно обпікало й спирало подих. Ніби суха, літня спека. Потім почав розрізняти обличчя й голоси.
— Диви, очнувся, — це голос Щасливчика. — А ми думали всьо, піздєц Равлику.
— Завались, Вадюха, — це вже Сірий. — Якби ми не встигли, ти в мене всю свою траву жопою б скурив. Додумався, бля…
— А я шо? Він сам попросив…
— Ще раз побачу в тебе косяк, прикладом ноги переламаю, ясно?
— Бля, Сєрьога… Я ж нормально…
— На, дивись на своє нормально. Бачиш?
— Бачу…
— Лисий, чай заварився? Давай сюди.