К а т р я. Я й тут постою.
П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба.
К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…
П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.
К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…
П а ш к а. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла.
К а т р я. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…
П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!
К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й…
П а ш к а (пiдморгує). Там i панич.
К а т р я. Геть!
П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…
П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?
К а т р я. То що?
П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, — i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
К а т р я. Отакої!
П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
К а т р я. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!
П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав!
К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.
П а ш к а. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…
П а ш к а. Хiба ти нiколи не була?
К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?
К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.
П а ш к а. Вигадай ще!
Михайло, Катря i Пашка.
М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.
П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.
П а ш к а. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
К а т р я (сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її… вона такого…
М и х а й л о. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
К а т р я. Не вiрте, будь ласка…
П а ш к а. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.
М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?
К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!
М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?
К а т р я. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
П а ш к а. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.
М и х а й л о. Або краще — я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.
К а т р я. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!
М и х а й л о. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.
П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?
М и х а й л о. А ви будете обидвi?
П а ш к а. Авжеж!
К а т р я (до Пашки). А мати як?
П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.
М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, — то чого ж?
П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.
К а т р я. То й прийду уже.
П а ш к а. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.
М и х а й л о. Добре, добре.
К а т р я. Прощавайте, спасибi вам.
П а ш к а (за хвiрткою). Так прийдете?
Тихо пiшли.
М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
Михайло сам.
