П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
П а ш к а. Я? Чим?
К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.
П а ш к а. Ну?
К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, — спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серцi — тiльки ворог мiй, а у мене в думках — одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?
П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?
К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?
П а ш к а. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!
К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…
П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його — до загину, до пропаду…
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, — принаймнi знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже — не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно — тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, — i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!
П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…
П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…
К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!
П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
К а т р я. В гуртi ще гiрше.
П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!
Виходять.
Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.
П а н i. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.
П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.
П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…
П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!
