Про трофей з походу на турків у Кафу Голота зазвичай розказував у корчмі ввечері. Голосна згадка про пістоль турецького паші гарантувала негайну увагу публіки, а тоді можна було вже й творити. Зазвичай Голота починав розповідати корчмареві. Говорив повільно й наче знехотя, та далі промовляв усе голосніше, вимахував руками, робив страшні міни, а кульмінацію пригод — двобій із самим пашею Ак-Мустафою — демонстрував, вискочивши на стіл або шинквас. Фінал же історії, коли Голота тихо й проникливо розповідав, як благородний паша, помираючи, визнавав хороброго козака гідним супротивником і дарував пістоль самого султана, примушував корчму зачаровано мовчати, а дехто навіть сором’язливо ховав почервонілі очі. Вистава «Подарунок паші» завжди мала бурхливий успіх. Особливо вражала історія дівиць, жіночок та вдовиць найрізноманітнішого виду та роду. Серця їхні моментально танули, як віск, очі починали неймовірно блищати, а голоси — звучати м’яко і таємничо, обіцяючи багацько нових вражень. Враження дійсно були, щоправда, іноді не надто приємні, адже у багатьох прихильниць були кровожерливі чоловіки, і з’ясовувалося це в найбільш непідходящі миті. Тож після кількох невдалих вечорів, які закінчилися банальним мордобиттям, Голота завжди робив дві речі. Перше — дивився, чи не було поруч з обраною жертвою протилежної статі її законного mąż.[3] А крім того, завжди виглядав, чи нема в корчмі того, хто знав про той дурнуватий похід до Кафи, який зібрав Самусь Малий і який закінчився вже біля мурів татарського Ор-Капи, відомого всьому християнському світу як Перекоп. Під час того нещасного рейду Голота прославився хіба тим, що весь час, поки пливли, нестримно і нескінченно блював, страждаючи від морської хвороби. Перехняблений через борт чайки, він до смерті смішив людей і саме в такому положенні вперше побачив море, яке незлюбив відразу й усією душею. Муки Голотині були такими тяжкими, що, коли вони врешті пристали до берега, він на слабких ногах першим кинувся на приступ, аби лиш відчути тверду землю й утекти від ганьби. Урешті приступ провалився, загін сіромах добряче дістав по зубах, про трофеї залишалося хіба що мріяти, тож оповідка про бій на шаблях з пашею і про його подарунок була вигадкою від початку й до кінця. Правду кажучи, бусурменського пістоля Голота виграв у Січі у старого Коропа. Той же, у свою чергу, героїчно забрав його колись у повій з очаківського lupanarium[4]. Та такі подробиці слухачам знати теж було необов’язково…
Голота йшов і йшов собі з заплющеними очима, та позбутися думок ніяк не виходило. У голову лізли сотні найрізноманітніших дурниць, а основна справді важлива річ була простою — що він робить у цьому Богом забутому полі, біля Богом забутого волинського села, про епічну і нерадісну назву якого — Болотківці — він дізнався від візника, що правив фуру з дровами до Острога.
Голота розплющив очі, зупинився, витер мокре від поту обличчя з чорним вусами й двотижневою щетиною, перекинув на інше плече криву палицю з вузликом, де були складені його жебрацькі пожитки, й почвалав далі.
Різкий і протяжний свист неможливо було не почути. Кілька крапок, що метушливо совалися полем, він побачив уже давно й усе чекав, що з того буде. Хоча те, що нічого доброго, було зрозуміло відразу, та після свисту жебрак усе ж вирішив зупинитися й приклав до лоба долоню козирком, аби подивитися, як одна з метушливих мурах прудко наближається. Зрештою вона перетворилася на пляму, а тоді — на коня з вершником. Сірий жеребець піднявся на диби десь за півсажня від Голоти, і він з готовністю відсахнувся, удаючи смертельно наляканого. З хвильку подумав, чи не впасти на коліна за всіма законами зустрічі жебрака та пана і говорити жалісним голосом, просячи милості у його милості. Але відчув, що надто вже втомився для цих ігор, тож лише плаксиво скривив обличчя й нахилив голову.
«Перегравати теж не треба, — знову продерлися в Голотину голову невчасні думки. — Хоча що знають у цій волинській глушині про акторську гру?», — і він раптом згадав театр у графині Брановицької, яка була в захваті від Голотиного Тристана з «Собаки на сіні»…
Але зараз було явно не до згадок про прекрасні перса графині, яка зрештою за натхненну гру подарувала йому незабутню ніч, думати потрібно було про несамовитого вершника, який хизувався своїм умінням і тепер гарцював перед Голотою, уперши руку в бік. Говорити пан не поспішав, мовчки об’їхав Голоту з одного і з другого боку, явно даючи жебракові померти від страху та невідомості. Голота терпляче чекав, облизуючи шершаві від спраги губи. Лише кілька поглядів на настовбурчені вуса й випнуті гордливо губи, як він уже склав портрет цього дурня, досить типового для шляхтичів з цієї частини Європи. Одне село з двадцятьма дворами, будинок, трохи кращий за селянський, оксамитовий жупан із бабцевої сукні, дорогий кінь, бо віддав за нього весь жінчин спадок, а найдорожче в господарстві — то дідівська шабля з рубіном, отримана за участь у битві при Козолупах в 15… не знати якому році.