— Дурман пробувала, а блекоти не їла, ні. Тільки коли зуби в кого болять, то можна насіння блекоти палити і ним людину обкурювати. Тоді із зубів черв’яки, що зуби гризуть, випадають, — швидко-швидко заговорила дівчина й робила своє далі. — А зараз тихо, тихо, тс-с-с, пане. Трошки потерпіть. Зараз вам буде краще… Зараз, зараз… — дівчина дістала невеликого ножа, кілька разів торкнулася ним хворого місця, почала щось шепотіти над панськими сідницями, і вже за кілька митей біль справді трохи вгамувався. Федотиха ще щось помудрувала, а тоді укрила Яблоновського важкою хусткою.
— Не рухайте її з годину, пане, а я прийду ще маззю намащу і перев’яжу.
— Дякую, молодице, — князь ще раз із цікавістю глянув на Федотиху, вона ж запахнула свою величезну хустку, вклонилася й вийшла.
— Слухай, Краварже, а наче й справді легше стало. І знахарка в тебе, як вогонь, ти її татарські очі бачив? Ух, пекло! Якби не ця болячка, я б із нею… Так, до речі, ти мені не розповів про того красеня, Голоту, так? Що піймав убивцю старої Брановицької… — заговорив князь своїм звичним спокійним голосом.
— Шукаємо його, вельможний пане, — полегшено зітхнув Краварж, радіючи переміні настрою князя.
— То знайдіть, знайдіть, цікаво було б на нього поглянути. І вивезіть мене надвір, хочу подивитися, як ідуть приготування до іменин Ельжбети, — клацнув Яблоновський пальцями.
Краварж знову махнув комусь рукою, і у двері вскочили двоє здорованів — гайдуків. Вони підняли тапчан із князем і обережно винесли його на ґанок. З гори, на якій стояв будинок війта, було добре видно, як на вигоні споруджують величезне шатро та ставлять лавки для глядачів. Усе внизу нагадувало розбурханий мурашник: теслі гупали сокирами, лугом проходжувалися княжі гості, прямо з діжок їм наливали мальвазію, токайські, іспанські та французькі вина, грали музики, вешталися цигани з дикими звірами на повідках, панські гайдуки сиділи біля своїх вогнищ, а циркачі жонглювали. Доповнювали цей Вавилон актори князівського театру, що гучно репетирували уривки п’єс. Яблоновський, який вигадав увесь цей виїзд у ліс, аби розвіятися після варшавських баталій у Сеймі, тепер відчував себе античним богом середньої руки, що одним своїм словом запустив живий механізм із кількох сотень людей. Він нарешті забув про біль у сідницях і з задоволенням подумав, що святкування іменин його фаворитки Ельжбети Фаркаї має врешті втішити примхливу й ревниву угорку, яка останнім часом висотувала з нього всі соки своїм нестерпним характером.
Поки пани перетворили вигін на барвистий маскарад, усе село зібралося трохи осторонь, на схилах пагорба. Ближче підходити боялися і з відкритими ротами дивилися на стовпотворіння на вигоні, яке до того вражало селянську уяву, що не було чутно й звуків їхніх голосів — ніхто навіть не перемовлявся, усі мовчки дивилися на чудасію.
«Князь Антоній Барнаба вміє дивувати, — піде поголос по варшавських салонах. — Глухе волинське село, в якому ніжні столичні магнатики почуваються, як під час мандрів по джунглях Ассаму, він перетворив на справжню казку. Хай-но ці Мнішеки та Потоцькі трохи потеревенять про великого оригінала Яблоновського», — задоволено думав, лежачи на животі з келихом вина, князь Антоній Барнаба. Він саме насолоджувався ефектом своєї вигадки, коли за спиною хтось сів на край його ліжка. Антоній здивовано повернувся й наштовхнувся на уважний погляд чоловіка, що саме опорожнював його графин, заливаючи в горлянку бургундське.
— Ти що робиш, лайдаку! — до незнайомця, що й досі хлебтав вино, з виряченими очима підскочив Краварж. Князь у відповідь лише підняв руку й роздратовано помахав нею.
— Не треба, не треба, Амброже. Почекай.
— Звісно, що не треба, — Голота врешті відняв губи від графина. — Подорожньому, що дивом врятувався від смерті, дають прихисток і попоїсти навіть нехрещені бусурмани у моторошних пустелях Арабії. Не думаю, що князь Антоній Барнаба Яблоновський гербу Пруси III менш милосердний, ніж якийсь там шейх чи емір.
Очі князя розширилися, і перш, ніж Краварж встиг вимовити чергову порцію прокльонів, Яблоновський здивовано запитав:
— Богуславе, це ти чи хто?
— Пане Антонію, давайте без фамільярності. Тут я — Голота, тож дотримуйтеся такої точки зору, — нахабно відповів новий гість і продовжив цмулити вино.
— Що ти тут робиш? Мені сказали, ти десь в Іспанії, у тому, як його, Кадисі чи Хересі, — Краварж, вирячивши очі, дивився на князя, якого Голотине нахабство лише насмішило, бо той реготнув і зацікавлено посунувся до гостя.
— Ех, Андалузія, любов моя. Гітара на спині, в одній руці еспада[43], в іншій — нінья,[44] пляшка Санлукар-де-Баррамеда на столі… Спогади, приємні спогади — це все, що в мене лишилося, пане. Але я повернувся, як бачите. Додому! — саркастично посміхнувся Голота. — Мабуть, мене сама доля тягне в рідний туман, дощі та багнюку, — похмуро закінчив він.
— Я повинен був здогадатися, коли мені сказали про того, хто розслідував смерть графині Брановицької. Але ж я думав, то якийсь самозванець, — Яблоновський знаком показав Краваржу забиратися.