Уздовж цієї колони метушилися фотографи й кінооператори. Клацаючи і фуркочучи своїми апаратами, вони забігали наперед, зупинялися, відступали на кілька кроків назад, присідали навпочіпки, а тоді, підвівшись, бігли далі. Вони раз у раз вигукували ймення якоїсь знаменитості чоловічої або жіночої статі і, коли ті мимоволі озирались у їхній бік, натискали на спуск.
Назрівала якась подія. Люди, сповільнюючи ходу, озиралися назад. Американська актриса, відтиснута у хвіст колони, не схотіла більше терпіти приниження й пішла в атаку. Вона кинулася вперед. Це було схоже на п’ятикілометровий забіг, коли бігун, який досі ощадив сили і лишався в кінці групи, раптом виривається вперед і випереджає усіх учасників змагань.
Чоловіки, розгублено посміхаючись, відступили, щоб забезпечити славетній бігунці перемогу, але жінки кричали: — Станьте в стрій! Це вам не парад кінозірок!
Актриса не дала себе залякати й бігла далі вперед разом із п’ятьма фотографами та двома кінооператорами.
Раптом одна француженка, професорка-лінгвіст, схопила актрису за зап’ясток і сказала їй (жахливою англійською мовою): — Це колона лікарів, які мають намір лікувати смертельно хворих камбоджійців, а не спектакль для кінозірок!
Актрисі забракло сили вирвати зап’ясток, затиснутий у руці професорки-лінгвіста.
Вона сказала (чудовою англійською): — Ідіть під три чорти! Я брала участь уже в сотні таких походів! Головне — щоб було видно зірок! Це наша робота! Це наш моральний обов’язок!
— Гівно,— відказала професорка-лінгвіст (чудовою французькою). Американська актриса зрозуміла її і розплакалась.
— Будь ласка, не рухайся,— гукнув їй кінооператор й опустився перед нею на коліна. Актриса втупилася в об’єктив, і сльози котилися по її лиці.
Професорка-лінгвіст нарешті випустила зап’ясток американської актриси. У цю мить її гукнув німецький співак з чорною бородою і білим прапором. Американська актриса ніколи про нього не чула, та оскільки у хвилину приниження стала чутливішою до проявів симпатії, аніж звичайно, підбігла до нього. Співак перекинув держално прапора у ліву руку, а правою обійняв її за плечі.
Довкола актриси й співака все ще плигали фотографи та оператори.
Відомий американський фотограф намагався впіймати видошукачем обидва їхні обличчя разом із прапором, але нічого не виходило: древко було надто довгим. Він задом відбіг на рисове поле. І ненароком наступив на міну. Пролунав вибух, і його тіло, розірване на шматки, розлетілося на всі боки, скроплюючи кров’ю європейських інтелектуалів.
Співака й актрису це так приголомшило, що’вони не могли зрушити з місця. Потім обоє підвели очі на прапор. Він був забризканий кров’ю, і їхні серця знову сповнилися жахом. Вони ще раз-другий несміливо зиркнули вгору й почали всміхатися. Їх сповнювала особлива, досі незвідана гордість, що прапор, який вони несуть, освячений кров’ю. Вони знову рушили далі в похід.
Кордон позначала маленька річка, але її не було видно, оскільки вздовж неї тяглася довга стіна висотою у півтора метра, на якій громадилися мішки з піском для захисту таїландських стрільців. В одному місці стіна обривалася — там через річку було перекинуто міст. Ніхто не смів на нього ступити. На другому боці річки були в’єтнамські війська, щоправда, їх не було видно. Їхні 'позиції були чудово замасковані. Втім, було ясно: якби хтось ступив на міст, невидимі в’єтнамці вмить відкрили б вогонь.
Учасники походу, наблизившись до стіни, ставали навшпиньки. Франц, припавши до щілини поміж двома мішками, також намагався щось побачити. Але не побачив нічого, бо його відтіснив один із фотографів, який вважав, що має більше право зайняти це місце.
Франц озирнувся. В могутній кроні самотнього дерева, ніби зграя великих ворон, сиділо сім фотографів, втупившись у другий берег.
У цю хвилину перекладачка, яка йшла на чолі колони, приставила до рота широку трубу і кхмерською мовою прокричала тим, що були на другому боці річки: «Тут лікарі, вони просять дозволити їм перейти на територію Камбоджі й надати там медичну допомогу; їхні наміри не мають нічого спільного з політичним втручанням; ними керує лише турбота про життя людей!»
З другого боку річки відповіла неймовірна тиша. Тиша така абсолютна, що всіх охопила туга. Цю тишу порушувало тільки клацання фотоапаратів, що скидалося на спів якихось екзотичних комах.
