У Франца раптом виникло відчуття, що Великий Похід наближається до кінця. Навколо Європи кордони тиші змикаються, і простір, на якому відбувається Великий Похід, це всього лише невеличкі підмостки посеред планети. Натовпи, які колись юрмилися біля підмостків, уже давно відвернулись, і Великий Похід посувається вперед самотою і без глядачів. Так, каже собі Франц, Великий Похід продовжується, незважаючи на байдужість світу, але стає нервозним і жалюгідним: учора проти американців, що окупували В’єтнам, сьогодні проти В’єтнаму, що окуповує Камбоджу, вчора за Ізраїль, сьогодні за палестинців, учора за Кубу, завтра проти Куби, і завжди проти Америки; будь-коли проти бойні й будь-коли на підтримку інших боєнь; Європа марширує, і, щоб устигнути за ритмом подій і жодної не пропустити, її крок дедалі прискорюється, і Великий Похід стає походом людей, які підплигують і поспішають, а сцена дедалі зменшується, аж поки одного дня зробиться нікчемною крапкою без розмірів.
Перекладачка вдруге прокричала своє звернення в рупор. У відповідь знову озвалась неймовірна і безмежна байдужа тиша.
Франц огледівся навколо. Це мовчання на другому боці річки хльоснуло всіх по обличчю, мов ляпас. І співак із білим прапором, і американська актриса були пригнічені, розгублені й не знали, що робити далі.
Франц раптом зрозумів, що всі вони мають смішний вигляд, і він, і інші, але усвідомлення цього зовсім не відділяло його від них, не викликало жодної іронії, навпаки, саме зараз він відчував до них безмежну любов, яку ми відчуваємо до людей засуджених. Так, Великий Похід наближається до кінця, але хіба це привід для того, щоб Франц зрадив його? Хіба його власне життя не наближається також до кінця? Чи ж треба сміятися над ексгібіціонізмом тих, що супроводжували мужніх лікарів до кордону? Що можуть робити всі ці люди, крім того що розігрувати спектакль? Чи є в них якийсь кращий вибір?
Франц має рацію. Я пригадую редактора, який організував кампанію по збору підписів на захист політв’язнів у Празі. Він добре розумів, що ця акція в’язням не допоможе. Його справжньою метою було не звільнити ув’язнених, а показати, що є ще люди, котрі не бояться. Те, що він робив, було спектаклем. Але в нього не було іщиої можливості. В нього не було вибору між учинком і лицедійством. У нього був вибір: або розіграти спектакль, або не робити нічого. Бувають ситуації, коли люди приречені грати спектакль. Їхня боротьба з мовчазною силою (з мовчазною силою по той бік річки, з поліцією, оберненою на мовчазні мікрофони в стіні) є боротьбою театральної трупи, яка наважилася стати до бою з армією.
Франц побачив, як його приятель із Сорбонни підняв кулака й пригрозив тиші на другому березі річки.
Перекладачка втретє прокричала в рупор своє звернення.
Тиша, яка відповіла їй знову, раптом перетворила Францову тугу в шаленство. Він стояв неподалік від мосту, що відділяв Таїланд від Камбоджі, і раптом його охопило непоборне бажання вибігти на нього, прокричати в небо страшну лайку і померти під свист безлічі куль.
Це раптове бажання Франца нам дещо нагадує; так, воно нагадує нам про сина Сталіна, який кинувся на заряджений електричним струмом дріт, коли вже був неспроможний дивитися на те, як полюси людського існування впритул наблизились один до одного, і тому вже не було різниці між благородним і ницим, між ангелом і мухою, між Богом і гівном.
Франц не міг примиритися з думкою, що слава Великого Походу рівноцінна комічному марнославству тих, котрі марширують у ньому, що величний гул європейської історії помирає в безмежній тиші, і тому вже немає різниці між історією і мовчанням. У цю хвилину він хотів покласти на терези своє власне життя, щоб довести, що Великий Похід важить більше, аніж гівно.
Людина, проте, нічого такого не може довести. На одній шальці терезів було гівно, на другу — син Сталіна кинув усю вагу свого тіла, і терези не похитнулись.
Замість того, щоб дати себе застрелити, Франц опустив голову й пішов разом з усіма, що одне за одним поверталися до автобусів.
Нам усім потрібно, щоб на нас хтось дивився. Нас можна було б розділити на чотири категорії відповідно до того, під яким типом погляду ми хочемо жити. Перша категорія мріє про погляд нечисленної кількості анонімних очей, інакше кажучи, про погляд публіки. Це випадок німецького співака, американської актриси, а також редактора з великою бородою. Він звик до своїх читачів, і коли одного дня росіяни закрили його тижневик, у нього виникло відчуття, нібито він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніхто не міг йому замінити погляду незнайомих очей. Йому здавалось, що він задихнеться. Потім якогось дня він усвідомив, що на кожному кроці його переслідує поліція, що прослухують його телефонні розмови, ба навіть його таємно фотографують на вулиці. Анонімні очі раптом почали повсюди супроводжувати його, і він знову міг дихати! Він був щасливий! Він театрально звертався до мікрофонів у стіні.
В поліції він знайшов утрачену публіку.
