Повернення після довгого блукання — написано на пам’ятнику над могилою Франца. Епітафію можна тлумачити як релігійний символ: блукання в земній юдолі, повернення в обійми Божі. Але утаємничені знають, що фраза водночас має і свій, цілком світський смисл. Втім, Марі-Клод говорить про це щодня:
Франц, дорогий, добрий Франц, він не витримав кризи своїх п’ятдесяти років. Потрапив до пазурів жалюгідної дівки! її ж бо навіть гарною не назвеш! Бачили її велетенські окуляри, за якими її майже не видно?) Але п’ятдесятилітній (ми всі це знаємо!) душу продасть за молоде тіло. І лише його власна дружина знає, як він страждав від цього. Для нього це були справжні моральні муки! Адже Франц у глибині душі був чесним і добрим. Бо як інакше пояснити цю безглузду, шалену поїздку кудись в Азію? Він подався туди по свою смерть. Так, Марі-Клод знає це абсолютно точно: Франц свідомо шукав смерті. В останні дні, коли помирав і вже не повинен був брехати, він не хотів бачити нікого, крім неї. Він не міг говорити, але яка вдячність світилася в його очах. Очима він просив у неї прощення. І вона простила йому.
Що лишилося від людей, які помирали в Камбоджі?
Одна велика фотографія американської актриси, яка тримає на руках жовту дитину.
Що лишилося від Томаша?
Епітафія: Він хотів Царства Божого на землі.
Що лишилося від Бетховена?
Похмурий, з неправдоподібною гривою чоловік, що вимовляє глухим голосом: «Es muss sein!»
Що лишилося від Франца?
Епітафія: Повернення після довгого блукання.
І так далі, і так далі. Перше ніж настане повне забуття, нас обернуть на кіч. Кіч — пересадочна станція поміж буттям і непам’яттю.
ЧАСТИНА СЬОМА УСМІШКА КАРЕНІНА
Із вікна видно було косогір, зарослий кривими тілами яблунь. Над косогором ліс закривав горизонт, і крива лінія пагорбів тяглася в далину. Надвечір, коли на блідому небі появлявся білий місяць, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів на ще не стемнілому небі, нагадував їй лампу, яку забули вранці погасити і яка цілий день світилася в кімнаті мертвих.
Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.
Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.
Тереза була щаслива, що вони покинули місто з п’яними відвідувачами бару і з невідомими жінками, які лишали на Томашевому волоссі запах свого лона. Поліція більше не цікавилася ними, а епізод з інженером переплівся у неї в єдине ціле зі сценою в Петршіні, тож вона майже не розрізняла, де сон, а де дійсність. (Втім, чи був інженер справді на службі у таємної поліції? Може, був, а може, й ні. Чоловіки, які користуються для зустрічей чужими квартирами і не люблять займатися любов’ю з тією самою жінкою більше одного разу, не така вже й рідкість.)
Отже, Тереза була щаслива, вона відчувала, що нарешті досягла мети: вони з Томашем разом і вони самі. Самі? Я повинен висловитися точніше: «самі» означало те, що вони перервали будь-які зв’язки зі своїми колишніми друзями і знайомими. Вони перерізали своє життя, ніби це був шматок стрічки. Проте вони почувалися добре в товаристві селян, з якими разом працювали і час від часу ходили одне до одного в гості.
Того дня, коли в курортному містечку з російськими назвами вулиць Тереза впізнала голову місцевого кооперативу, вона несподівано виявила в собі образ села, сформований читанням книжок або її предками: це був світ соборності, з однією великою родиною, пов’язаною спільними інтересами і звичаями: щонеділі служба Божа в церкві, корчма, куди сходяться чоловіки без жінок, і зала в тій же корчмі, де щосуботи грає оркестрик і все село танцює.
Але при комунізмі село вже аж ніяк не схоже на цей стародавній образ. Церква була в сусідньому селі, і ніхто туди не ходив, корчми стали конторами, чоловікам ніде було збиратися, щоб випити пива, молоді не мали де танцювати. Відзначати церковні свята заборонялося, державними — ніхто не цікавився. Кінотеатр був у місті, за двадцять кілометрів від села. І ось після робочого дня, коли люди весело перегукувались і теревенили у хвилини відпочинку, вони замикались у чотирьох стінах своїх будиночків із сучасними меблями, од яких віяло, немов протягом, несмаком, і дивились у світляні екрани телевізорів. Вони вже не запрошували одне одного в гості, хіба що забігали на кілька слів до сусіда перед вечерею. Всі мріяли про одне — виїхати до міста. Село не пропонувало їм нічого,— бодай трохи подібного до цікавого життя.
