Олівер Маркс щойно вийшов з в'язниці, відсидівши там десять років за вбивство одного з найближчих своїх друзів. Убивство, якого він, можливо, і не скоював. Його зустрічає детектив Колборн, який і запроторив Олівера до тюрми. Він іде на пенсію, але перед тим хоче дізнатися, що ж насправді сталося десять років тому. Ще вивчаючи Шекспіра в академії, Олівер зауважив: його талановиті однокурсники грають ті самі ролі що на сцені, що в житті — лиходій, герой, тиран, спокусниця, — а сам він зазвичай залишався другорядним персонажем чужої постановки. Але одного разу викладачі змушують студентів помінятися ролями, й ось уже добродушне суперництво перетворюється на потворні сутички, а сюжет театральних п'єс утілюється в життя. Зрештою стається трагедія: одного із семи друзів знаходять мертвим. А перед іншими постає найскладніша акторська задача всього їхнього життя: переконати поліцію і себе самих у власній невинності.
Сиджу, прикутий кайданками до столу, і думаю:
Охоронець стовбичить біля дверей, спостерігаючи за мною, наче очікує чогось.
Входить Джозеф Колборн. Він уже сивіє, йому майже п’ятдесят. Це так дивно — що кілька тижнів бачити, як він постарішав, а він старішає отак-от, що кілька тижнів, упродовж уже десяти років. Колборн сідає навпроти мене, схрещує руки на грудях і каже:
— Олівере...
— Джо...
— Чув, що слухання щодо умовно-дострокового звільнення пройшло на твою користь. Вітаю.
— Я б подякував, якби вирішив, що ви це всерйоз.
— Ти ж знаєш, я вважаю, що тобі тут не місце.
— Але це не означає, що ви вважаєте мене невинуватим.
— Ні. — Колборн зітхає, кидає погляд на годинник — той самий, який він носив, коли ми щойно познайомилися, — з таким виглядом, наче йому зі мною вже стало нудно.
— То чому ви тут? — питаю я. — Невже з тієї самої осоружної причини?
Його брови перетворюються на пряму темну лінію.
— «Осоружної»?.. Хай йому грець! Просто «набридлої» сказати не можна?
— Ну, ви ж знаєте: можна забрати хлопа з театру...
Він хитає головою, роздратовано й потішено водночас.
— Ну й добре... — починаю я і роблю паузу.
— Що «ну й добре»?
— Та власне... — каже він, — гадаю, цього разу я таки змушу тебе передумати.
Трохи виструнчуюся на своєму стільці.
— Це ж яким чином?
— Я йду з поліції. Продався, погодився на місце в приватній охоронній фірмі. Треба подбати про освіту моїх малих.
Якусь мить я просто витріщаюся на нього. Завжди уявляв, що Колборна радше доведеться приспати, наче старого лютого пса, ніж він зголоситься полишити крісло шефа поліції.
— І з якого доброго дива це раптом має мене переконати? — цікавлюся я.
— Усе, що ти розкажеш, залишиться виключно між нами.
— То нащо тоді мені взагалі щось розповідати?
Він знову зітхає, і зморшки на його обличчі глибшають.
— Олівере, мені відтепер начхати на все це — злочини, покарання... Хтось відбув свій термін — ну й добре, у нашій роботі навіть таке задоволення рідко випадає. Але я не хочу, розпрощавшись зі значком, змарнувати ще бозна-скільки часу на спроби розгадати, що ж насправді сталося тоді, десять років тому.
Спершу я нічого не кажу. Сама ідея нівроку, але віри я не йму. Роззираюся на похмурі стіни зі шлакоблоку, на крихітні чорні камери, що блимають на мене з кожного кута, на охоронця, що випнув нижню щелепу...
Заплющуюся, глибоко вдихаю і уявляю собі свіжість весняного Іллінойсу. Як воно буде — вийти на волю, коли третину власного життя ти скнів у затхлій в’язничній камері?
Видихаю, розплющую очі. Колборн пильно за мною спостерігає.
Не знаю, — кажу я. — Я все одно вийду звідси. І не хочу наражатися на ризик знову опинитися за ґратами. Може, краще не будити лихо...
Він нервово тарабанить пальцями по столу.
— А скажи-но мені... — каже Колборн. — Чи траплялося тобі отак-от лежати в камері й витріщатися в стелю, намагаючись зрозуміти, як ти взагалі тут опинився? Ще й заснути не вдається, тому що постійно прокручуєш у голові той самий день?
— У мене так щоночі, — відповідаю без тіні іронії. — Але є одна відмінність, Джо. Для вас це був усього один день, а потім усе пішло як зазвичай. А для нас це був день, за яким потягнулися всі ті наступні дні... — я подаюся вперед, зіпершись на лікті, так що моє обличчя опиняється лише за кілька сантиметрів від його, і тепер, навіть коли я стишую голос, Колборн усе одно чує кожне моє слово. — Мабуть, воно вас живцем жере — те, що ви так і не дізналися. Так і не дізналися хто, так і не дізналися як, так і не дізналися чому. Але ж ви і
На обличчі в Колборна тепер дивний, якийсь хворобливий вираз — наче я раптом перетворився на невимовно огидне й моторошне чудовисько.
— Ти весь цей час зберігав свої таємниці, — каже він. — Від такого й збожеволіти можна. Нащо тобі це?
— Бо я так хотів.
— Що, і досі хочеш?
Серце моє важко сіпається в грудях. Так, таємниці важчі за свинець.
