Ніби ми злодії полностью

— А як Александр?

— Досі в Нью-Йорку, — каже вона, і це аж ніяк не відповідь на моє запитання. — Приєднався до театру, що ставить дуже круті імерсивні штуки[40]. Просто зараз грає Клео-патру на якомусь складі, серед кучугур піску й живих змій. Арто[41] та й годі. Далі в них запланована «Буря», але це, мабуть, буде остання вистава за його участі.

— Чому?

— Тому що потім вони ставитимуть «Цезаря», а він відмовляється грати в цій п’єсі. Вважає, що саме вона нас усіх зламала. Я постійно йому кажу, що це не так.

— То ти гадаєш, саме «Макбет» нас усіх зламав?

— Ні, — вона зупиняється на червоне світло світлофора й дивиться на мене. — Я думаю, що ми вже від початку всі були зламані...

Автівка гарчить, оживаючи, переходить на першу передачу, потім на другу.

— Не знаю, чи так воно, — кажу я, але до цієї теми ми більше не повертаємося.

Якийсь час в автівці панує тиша, а тоді Філіппа вмикає магнітолу. Вона слухає аудіокнигу — Айріс Мердок, «Море, море». Я кілька років тому читав її в камері. Окрім тренувань і спроб лишитися непоміченим, це все, чим може займатися за ґратами шекспірознавець-злеток. Десь на середині десятирічного терміну мене винагородили за хорошу (тобто непомітну) поведінку тим, що замість чищення картоплі доручили розставляти книжки по полицях.

Я знаю сюжет, тому слухаю зараз хіба краєм вуха. Питаю Філіппу, чи можна опустити вікно, й висуваю голову назовні, що той пес. Вона регоче, але нічого не каже. Свіже повітря Іллінойсу, невагоме й летке, лоскоче мені обличчя. Я дивлюся на світ крізь вії, стривожений тим, який він яскравий навіть цього похмурого дня.

Мої думки повертаються до Деллекера, і я замислююся, чи впізнаю його. Можливо, Замок знесли, дерева спиляли, щоб звільнити простір для справжніх гуртожитків, ще й паркан поставили, щоб дітлашня не потикалася на озеро. Можливо, тепер Деллекер схожий на дитячий літній табір, такий самий стерильний і безпечний.

А може, він, як Філіппа, взагалі не змінився. Я й досі уявляю його величним, зеленим, диким, ніби трохи зачарованим, як ліс Оберона або острів Просперо. Є дещо, чого про такі чарівні місцини вам не розповідають: вони не лише прегарні, вони ще й небезпечні. Чого це раптом Деллекеру бути іншим?

Минають дві години, автівку припарковано на довгій порожній під’їзній алеї перед Холлом. Філіппа виходить першою, я неквапом іду за нею. Сам Холл точнісінько такий самий, як раніше, але я дивлюся на озеро, що простерлося за ним і мерехтить у променях безкровного сонця. Ліс навколо такий самий густий і здичавілий, яким я його пам’ятаю, дерева несамовито прохромлюють небо.

— З тобою все гаразд? — питає Філіппа.

Я так і стою біля машини.

— Ще ніхто з людей

Не потрапляв у лабіринт дивніший

За той, в якому заблукали ми[42].

Паніка тихо тріпотить біля самого серця. На мить мені знову двадцять два роки, і я дивлюся, як вислизає крізь пальці моя невинність упереміш із захопленням і жахом. Упродовж десяти років я намагався пояснити, що таке Деллекер у всій його оманливій пишноті, чоловікам у бежевих комбінезонах, які в коледжі не навчалися, та й навіть школу не всі закінчили. Саме так я усвідомив факт, якого за студентських років не хотів помічати: Деллекер був не так навчальним закладом, як сектою. Коли ми вперше увійшли в ці двері, то ще не знали, що стали вірянами дивної фанатичної релігії, згідно з якою нам могли пробачити будь-що, аби лиш то була офіра на вівтар муз. Ритуальне божевілля, екстаз, людські жертвоприношення... Нас що, зачарували? Промили нам мізки? Так, можливо.

— Олівере? —уже м’якше питає Філіппа. — Ти готовий?

Мовчу. Я ніколи не був готовий.

— Ходімо.

Плентаюся за нею слідом. Я збирався на силі, щоб пережити шок від повернення до Деллекера — байдуже, змінився він чи ні, — але чого я точно не чекав, то це раптового болю попід ребрами, схожого на тугу за колишнім коханням. Я скучив за Деллекером. Я нестерпно за ним скучив.

— Де він? — питаю я, порівнявшись із Філіппою.

— Збирався чекати на тебе у «ШексBEER», але я сумнівалася, чи варто тобі зараз туди потикатися.

— Чому ні?

— Там половина персоналу та сама... — вона знизує плечима. — Не знала, чи ти готовий з ними зустрітися.

— Я б радше переймався, чи готові вони зустрітися зі мною... — кажу, бо знаю, що саме про це Філіппа насправді думає.

— Так, — каже вона. — І це також.

Філіппа веде мене крізь центральний вхід — герб Делле-кера, ключ і перо, осудливо витріщається на мене згори, ніби кажучи: «Тобі тут більше не раді». Я не спитав у Філіппи, хто ще знає про моє повернення. Зараз літо, студенти роз’їхалися, але викладачі ж часто затримуються в академії після завершення навчального року... А що, як, завернувши за ріг, я зіткнуся з Фредеріком? А чи з Ґвендолін? Чи, боронь боже, з деканом Голіншедом?..