У бухту зайшли два невеликі човни — надувний і швидкісний катери, обидва із червоними та синіми смугами та написом «ПОЛІЦІЯ», виведеним великими літерами на облавку. Належали вони судовій поліції — французькому органу боротьби із серйозними злочинами, аналогу ФБР.
За мить залунали сирени, і з дороги на берег виїхало кілька поліцій-них автівок. Попри табличку «В’їзд заборонено», вони швидко мчали вздовж берега. Кія промовила:
— Добре, що ми звідти пішли.
Машини й човни наближалися до
З автівок вискочили озброєні поліціянти. Усі мали на поясі пістолети, дехто був з автоматами. Рухалися швидко. Одна частина розтягнулася берегом, тоді як інша доріжкою підбігла до яхти й підійнялася на облавок. Абдул був радий бачити, що операція добре спланована й відпрацьована. Кія сказала:
— Не подобаються мені їхні автомати. Можуть і стрельнути ненароком.
— Залишаймося тоді в кафе. Зараз це найбезпечніше місце.
Робітники на яхті підняли руки.
Декілька копів спустилися в трюм.
Один, з автоматом, вийшов на палубу. Власник заговорив до нього, сердито махаючи руками. Та його слова не діяли на полісмена, який, не опускаючи зброї, хитав головою.
Нарешті на палубу ступив кремезний поліціянт із великим мішком з міцного поліетилену, на якому виднів напис «Обережно! Небезпечні хімікати» кількома мовами.
Абдул пригадав ніч у порту у Ґвінеї-Біссау, де робітники вивантажували при світлі ліхтарів мішки з корабля, а віддалік стояв лімузин з увімкненим мотором.
— Бінго, — тихо промовив він до себе.
Кія почула це й кинула на нього запитальний погляд, хоч і не сказала нічого.
Працівників у білій формі закували в кайданки, вивели на берег і всадовили в поліційний мікроавтобус. На чолов’ягу та його дівчат чекала така сама доля, попри їхнє обурення. З трюму вийшло кілька осіб, їх теж скрутили й затягли в бус.
Останній чоловік, якого вивели з трюму, був їм знайомий.
Гладкий молодий півнінчоафриканець у зеленому светрі й брудних білих шортах. На шиї у нього висіло намисто з камінців, яке Абдул бачив раніше.
Кія промовила:
— Невже це Хакім?
— Схожий, — відповів Абдул.
Насправді ж він був у цьому переконаний. Контрабандисти чомусь вирішили, що Хакім повинен супроводжувати вантаж наркотиків аж до Франції, тож це точно був він.
Абдул встав і вийшов надвір, щоб краще бачити. Кія лишилася всередині з Наджі.
Поліціянт схопив Хакіма за намисто й шарпнув. Шворка урвалася, й камінчики посипалися на землю. Хакім розпачливо скрикнув: його чарівний оберіг не подіяв.
Копи засміялися, дивлячись, як котяться намистини.
Коли вони на хвильку втратили пильність, Хакім стрибнув у воду й чимдуж погріб.
Абдул здивувався, що Хакім так добре плаває: небагато пустельців узагалі вміли триматися на воді. Напевно, він навчився на озері Чад.
Однак його зусилля були марні. Нема куди дітися! Якщо вийде з води на берег, знову схоплять, випливе з бухти — потоне у відкритому морі.
Та й так далеко Хакімові нізащо не запливти. Двоє поліціянтів на човні погналися за ним. Один стернував, а другий узяв телескопічну сталеву жердину й розклав її на повну довжину. Вони швидко догнали Хакіма, полісмен із жердиною замахнувся й з усієї сили вперіщив його.
Хакімова голова сховалася під водою, і він змінив напрямок. Проте, хоч і далі швидко гріб, човен тут-таки наздогнав його, а коп уже чекав із занесеним кийком, коли той виринув набрати повітря. Офіцери на березі сміялися й плескали в долоні.
Абдул пригадав дитячу гру, в якій молоточком треба стукати по іграшковому кроту, що визирає з нірки.
Полісмен знову вгатив Хакіма по голові, чим викликав новий вибух реготу.
Нарешті Хакім знесилився, його витягнули з води у човен і закували в кайданки. Ліва рука вочевидь була поламана, з голови юшила кров.
Абдул повернувся до кафе. Лиходій дістав по заслузі. Це було жорстко, але справедливо.
Затриманих повезли геть, навколо яхти натягли стрічку. З трюмів дістали ще кілька мішків. «Позбавили ІДВС мільйонів доларів», — з полегшенням подумав Абдул. Озброєні поліціянти поїхали, натомість прибули слідчі та криміналісти.
— Можна рушати, — сказав Кії Абдул.
Розрахувавшись за шоколад, вони пішли до машини. Коли від’їхали, Кія запитала:
— Ти знав, що тут буде, еге ж?
— Так.
— У тих мішках наркотики?
— Так. Кокаїн.
— Тому ти й сів з нами в автобус із Чаду? Через кокаїн?
— Усе дещо складніше.
— Поясниш мені?
— Так. Уже можна, бо все скінчилося. Я маю розповісти тобі багато чого. Дещо залишиться таємницею, але майже все маю право відкрити. Сьогодні ввечері, коли Наджі ляже спати. У нас буде вдосталь часу, і я зможу відповісти на всі твої запитання.
— Добре.
Сутеніло. Вони повернулися в Ніццу й поставили машину біля будинку. Абдулові тут подобалося. На першому поверсі розташовувалася пекарня, і пахощі свіжого хліба й випічки нагадували йому про дитинство в Бейруті. Абдул заніс Наджі у квартиру — помешкання маленьке, але затишне: дві спальні, вітальня, кухня й ванна. Кія ще ніколи не жила ніде, де було би більше однієї кімнати, тому це місце здавалося їй раєм.