– Дияконе Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь.
– Цього бажаю! – сказав Созонт.
– Печерському старцю, що послав тебе, скажи: "Чистота молитов і до Бога дерзновення і з мертвих підняти може".
– Це і сталося, – сказав диякон Созонт.
– Чи звільнився від мук сумління?
– З твоєю й Божою поміччю, – мовив Созонт. – Але скажи: хто ти є?
Тоді сумно всміхнулися вуста з жіночого обличчя, прирослого до чоловічого, закутого у риштунки тіла.
– Уже казав тобі: пущений ходити по землі живих! А наостанок повім ще таке: "Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий".
І його обличчя раптом погасло, ніби світильник, з якого вигоріла олія. І не стало видно жіночого обличчя, а тільки кругле, ніби з каменю тесане ядро. Розвернувся він, як вояк на пробах, і пішов повільно, чітко, карбуючи крок, – в глухій порожнечі, густо залитій місячним світлом, ще довго чулися ті кроки, але чим далі, тим тихішали і тим коротша ставала від них луна. Созонт же стояв нерушно, неймовірно вражений, і тільки вуста його беззвучно повторювали:
– Правди шукай, щоб ти залишався живий... Правди шукай!..
А коли стихли кроки, повернувся до того, котрий сидів під хвірткою біля стіни й мав спати. Але той не спав. Дивився широко розверстими очима, і тінявий диякон Созонт здригнувся. Почав скулюватися, згортатися, ніби папір у сувій, тоді стискуватися, наче хтось жмакав аркушевого листка, поки не перетворився той у паперову кульку. Тоді та кулька бризнула промінням, що його викресав місячний камінь. Світляна кулька роздвоїлася й попливла до широко розплющених очей диякона Созонта, а коли обидва світляні кільця впливли у мертві очі, то відразу ж засвітили й підпалили закоцюбле тіло теплом; в грудях у диякона Созонта здригнулося і зарухалося серце, і погнало воно охололими жилами кров, яка поступово розмерзлася, бо поставав над світом, граючи кривавими барвами, ранок.
Отаку разючу історію розповів нам диякон Созонт, але обговорювати її не захотів, наказавши нам спати, бо матимемо довгу, цілоденну дорогу; дорогою ж, коли захочемо, почуте зможемо й обговорити. Сам Созонт швидко заснув, так само й Павло, який уже від нього цю історію чув, отже, не була вона йому в новину, а відтак не вражала, як мене. Я ж довго крутився на ложі, зрештою запав у сон, в якому літав над Києвом, блукав печерами, здибувався з якимись дивними людьми із мертвими обличчями, заходив у якісь помешкання, де бенкетували: в одному – вояки, в іншому – купці, в третьому – міщани, в четвертому – ченці. І посеред кожного помешкання стояв казан, у якому варилися великі шматки м’ясива, люди запускали у кипень руки, вибирали м’ясиво, пожадно ламали його й рвали зубами, і лій стікав їм із губ на підборіддя.
Вранці мене розштовхав Павло, повівши, що Созонт давно вже встав і що нам треба вибиратися, бо заповідається спекотний день, тож ліпше йти у ранковій прохолоді, а час спеки пересидіти в холодку. Я миттю скочив на ноги; господарі напоїли нас молоком із медом, дали в дорогу по паляниці – були це добрі, щиродушні люди, і ми з ними не без сліз зворушення розпрощалися.
