– Не можу записати цієї історії до книги, – сказав Созонт, нахмурюючи широкі, розрослі і аж до синього чорні брови, – бо сонне видження – це мара, а чудо має відбуватися не у привидді, а наяву. Коли б я прокинувся і мій лист не стримів би так само затиснутий у руці (я ж його віддав уві сні прибульцеві), то я б у чудо повірив. А так: мало чого людині не наверзеться.
Павлове обличчя було затінене мандрівним шоломом, а ясні сині очі трохи здивовано світили із того затіння, як два джерельця.
– Але ж, отче, – мовив він. – Раніше ти згоджувався зі мною, що пророки і святі бачили уві сні Господа й говорили з ним.
– Але я не певен, що вони й справді таке бачили, – сказав уперто Созонт. – Бо де різниця між сном-мариськом і сном-видженням дійсного?
– Святе Письмо нас навчає, – сказав і я, – що життя, в якому перебуваємо, – це також сон. Можливо, це сон самого Господа, а може, змежений сон і Господа, і диявола. А ми в тому видовищі – тіні, оживлені уявою вищої тіні. Коли це прийняти, твій сон можна вважати за дійсний.
– Але чи потребує Господь сну? – спитав Созонт-диякон.
– Цього не можна знати, – озвався гаряче Павло. – Різниця між нами й Богом та, що він відає про нас усе, а ми про нього не відаємо нічого. Ми пізнанні, а він непізнанний.
Созонт широко всміхнувся.
– І все, що говоримо про нього, – це наші байки. Отже, моя історія зі сну – ще одна із великого числа створених у цьому світі байок.
– Чому ж сон не може бути пророчий? – спитав я. – Хіба мало тому доказів?
– Підійдемо з іншого боку, – палко сказав Павло. – Чи після того сну заспокоїлося твоє сумління супроти ієрея Петра, з яким посварився?
– Якоюсь мірою, – мовив задумливо Созонт. – Попри все, частиною розуму я в той сон повірив.
– Бо все, що відбувається з людиною, – сказав Павло, – в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.
– Може, й так, – сказав Созонт. – Але другою частиною розуму я в те вірити не можу, бо все нами вчинене неповоротно вчинене. Тобто я хочу сказати, що гріх ніби знято з мене, але його я вчинив, отже, він завжди зі мною.
– Тоді ти не віриш в очищувальну силу покаяння? – здивовано спитав Павло.
– Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити, – сказав Созонт.
І тут я відчув неясну тривогу, яку відчуває людина, коли на неї чигає небезпека або ж коли хтось на неї пильно дивиться. Озирнувся до лісу і на найближчому дереві побачив величезне, як похідний казан, Око. Стояло на нижній гілці дуба і було вправлене у рівнораменний трикутник. А що я надто різко повернувся, то й мої співподорожани мимовільно туди глянули.
– Що там побачив чи почув, брате Михайле? – спитав Павло.
– Хруснула суха гілка, – збрехав я.
